Совеня сиділо на камені, а поряд валялася відкрита клітка. Совеня витріщалося жовтими оченятами - був вечір, сонце давно сіло, наближалася пора сов.
Я перевернувся на бік. Сів. Провів рукою по волоссю - волосся де-де обгоріло, але не більше. А мені здавалося, що я зашкарублий і лисий, що моя шкіра - всуціль глиняна кірка, облизана вогнем…
Я гарячково озирнувся - й одразу впізнав це місце. Якщо піднятись он на той пригірок, біля підніжжя його покажеться мій будинок. А от по цій дорозі - пустельній, слава сові, можна за півгодини добрести до замку Ятерів…
Куди мені йти? Навіщо мені йти? У вухах то наростав, то віддалявся дивний звук, ніби колеса стукотіли по стиках мосту, тільки міст нескінченний, а колеса та стики - залізні. Та-так, та-так… Та-так, та-так…
Я озирнувся знову - цього разу уважніше.
Небо було дивного кольору. Ніколи не бачив такого яскравого, такого багатого на відтінки заходу.
Над гаєм вилися, мов кіптява, ворони. Мовчки. Ні одне каркання не порушувало тиші - тугої, врочистої, повної гідності.
Совеня дивилося на мене здивовано - не знало, певно, чого від мене чекати. Чому я то візьмуся за голову, то подивлюся на небо, то сяду, то встану, то засміюся. Куди йому, нерозумному пташеняті, зрозуміти мене.
- Ходімо, - сказав я у відповідь на вимогливий совиний погляд.
Підставив руку; наїжений клубок із настовбурченого пір’я так звикло, нібито всоте, перебрався мені на руку, а потім - на плече. Переступив лапами; умостився. До половини приплющив жовті очиська.
Спершу повільно, а потім усе швидше й упевненіше я пустився оминати пригірок. Підніматися-спускатися було несила; я йшов, рахуючи кроки, стараючись до певного часу ні про що не думати.
Вона зробила, що збиралася?
Чи пожежа завадила їй?
Навряд чи людині, яка так вільно вправляється з часом і простором, здатні серйозно завадити кілька зайнятих вогнем простирадл…
Совеня похитувалось на плечі в такт моїм крокам. Шелестів над полями вітер, я розрізняв, здається, голос кожної пожовклої травинки. Мені здавалося, що ці трави складаються в дещо більше, ніж просто шурхіт, що вітер наспівує; за секунду я зрозумів, що наспівую сам, причому пісню, яку ніколи перше не чув.
Хто сказав, що в мене нема музикального слуху?!
Зусиллям волі я примусив себе замовкнути, але тепер у ніс полізли запахи. Вони стелились над осінньою землею, як до того стелилися звуки; ніс мій ловив струмені вітру й перебирав їх, мов струни. Це породжувало ейфорію, це було насолодно, це було тривожно; це було майже болісно. Це було.
