Я засміявся. Ні, страху не було: я, Хорт зі Табор, прекрасно пам’ятаю, хто я такий. У душі моїй нічого не змінилося…
Стоп!
Я зупинився посеред дороги, мимоволі схопившись за вколоте думкою серце. Сово-сово, а чи не тхір я? Схожий світ я бачив тільки очима тхора - коли на світанку скрадався на полювання, і потім, коли рот був заліплений пір’ям і кров’ю…
Я тупо уставився на свої руки, поворушив пальцями; ні, я людина, в усякому разі, перебуваю в людській подобі. Я лишився тим самим - це світ став іншим, у ньому з’явилося місце барвам, запахам і звукам. Слава сові, що мене не тягне негайно в найближчий курник…
Адже не тягне?
Не тягне. Я голодний, але не прагну сирого м’яса. Можливо, якось потім…
Звідки ця тривога? Звідки ці барви? Невже вона щось сотворила зі мною, чи, можливо, я сам із собою сотворив?
Хоч би що сталося - сонце вставатиме вчасно, і навіть якщо містечко з усіма своїми мешканцями одного разу повалиться в море, сонце так само буде підійматись і спускатись, мільйон років…
Звідки ніжність?
Чому мені так тоскно від того, що я не можу сісти зараз поряд із заплаканою жінкою, обійняти її й заспокоїти?
Тим більше що вона давно вже не ридає. Сльози висохли, той, про кого плакали, давно в могилі, і могилу загублено, і сад, який виріс на її місці, постарів і зруйнувався, і викорчуваний, і виріс новий сад… То чи є привід тужити?
Ні, щось зі мною негаразд.
Зараз дорога поверне, і там, за поворотом, покажеться мій дім…
Ось він.
Я підсвідомо боявся, що дім виявиться, приміром, руїною. Що минуло років п’ятдесят відтоді, як я поговорив із Орою Шанталією в поганому готельному номері; слава сові, дім стояв, як треба, здавалося, що я лишив його вчора, щонайбільше позавчора.
Город був доглянутий. Картопля вилізла з землі, обсохла на сонечку й забралася в мішки, картоплиння сповзлося в купу й самоспалилось, на спустілих грядках панувала добропристойна чистота, тільки декілька гарбузів, кожен з голову велетня, не спішили забиратися у підвал. Певно, заради мальовничості пейзажу.
Я піднявся на поріг.
