Я подивився на Кару в своїх руках. Подивився - і нічого не відчув. Ні радості, ні страху. Навіть інтересу не відчув - точно знаючи при цьому, що час настав. Час виголошувати вирок.
Глиняна потвора раптом почала стрімко нагріватися. Вона відчула розв’язку. Відчула, що цього разу я не лякаю й не прикидаюся - час настав, і Кара відбудеться неминуче.
- Карається…
Старий Ятер. Ювелірша, купець, Март зі Гороф, низка невинних жертв… Бузувірство, препарація душ… Самоцвіти, що дивляться на світ зупиненими очима…
- Карається та, що зловмисно…
Я й досі нічого не відчував. Де Судія, величний, грізний, п’яний від влади? Де запаморочення, де стугін крові у вухах?
Де воно, щастя володаря Кари? Муляж уже палить мені долоні, не можна тягнути далі…
- Карається та, що зловмисно порушує тишу в цьому домі. Карається ця муха за набридливе дзижчання… і невідповідність правилам гігієни. Хай буде так.
Хрусь!
У правій моїй руці опинилась довгаста голова, в лівій - тулуб; декілька крихт глини впало на запорошений чобіт. Останки боввана швидко остигали; на камені лежала, картинно задерши лапки, дохла муха.
Певно, вона вмерла одразу. Без страждань.
Я розімкнув пальці; голова й тулуб, що хвилину тому були єдиною потворою, беззвучно впали на килим. Совеня присунулося зовсім близько - лоскотало пір’ям мою щоку; від нього йшов ледь відчутний, у якійсь мірі навіть приємний запах.
Я дурнувато всміхнувся.
І знов усміхнувся - так, що кінчики рота поповзли до вух.
Мені було легко. Легко й спокійно, як у дитинстві.
Хвилина… Друга…
Я відірвав очі від глиняних уламків. Повільно обернувся; якщо вона й дивилася з-під каптура - очей її я не бачив.
Совеня зірвалося з мого плеча. Незграбно пролетіло через усю кімнату, приземлилося на стіл. Лишило акуратну купку посліду на запорошенім оксамиті.
Я ступив до столу, простягнув руку, взявся за край грубої тканини й коротким рухом відкинув її каптур.
Складки зів’ялої шкіри каскадами лежали на лобі й щоках; ніс майже торкався запалих темних губів. І з цього старечого
