…Квадратний метр потертих кахлів під ногами, квадратний метр облупленої стелі просто над головою, запасна вода в цинковому баку, маленьке дзеркало в бризках зубної пасти, у дзеркалі відбиваються два обличчя - одне проти другого, занадто близько, ніби за мить до поцілунку, і можна подумати, що співрозмовники - закохані, - якщо їм не дивитись в очі…
Кого мені шкода? Її, себе? Усіх тих, у кого ще попереду - розрив, утрата, крах? Пустота?
Чому, за яким законом гордість обертається гординею, гідність - себелюбством, сталість - упертістю, сила - жорстокістю, розум - безсердечністю, а любов - потворним гномом, власною протилежністю?
Ну, і як ти хочеш змінити це? Будь-який предмет відкидає тінь, у будь-якій душі є темний куток. Навчись кохати і його теж… Не виходить?
У вітальні було холодно й вогко. Шепнувши замовляння, я запалив камін. Совеня неспокійно порснуло крилами; я озирнувся, ніби мене гукнули.
За столом, укритим чорним оксамитом, сиділа маленька, чорна, згорблена фігурка.
Мені зробилося страшно. Такого страху я не мав перед обличчям смерті, у вогняній пустелі.
Щільний каптур прикривав обличчя людини. Я бачив тільки підборіддя - запливле, покрите рідкими сивими волосками.
І руки - висхлі старечі руки обабіч глиняної статуетки.
Я стояв. Совеня нервувалося, час ішов, а я стояв, прикутий до місця; між нами висів мільйон років, мільйон років самотності, його не можна було відкинути - та й пробачити не можна було.
Кінець кінцем, я зробив перший крок. Потім ще один; підійшов на негнучких ногах. Простягнув руку; старечі долоні не здригнулись.
І тоді я взяв зі столу те, що справедливо належало мені.
…Три долі одразу, три мухи під мухобийкою, ущент, назавжди…
Осіння муха, остання, перламутрово-зелена, обважніла, ніби від пива, дзвінка приречена муха колами носилась навколо порожнього, без свічок, ставника. Я вхопив боввана правою рукою за голову, лівою - поперек тулуба.
- Карається…
Людина за столом не зробила жодного поруху, щоб зупинити мене. Навіть якщо й могла; навіть якщо в неї була ця примарна можливість - посперечатися з Кореневим заклинанням.
Я хотів спитати, чи встигла вона втрутитися в мою душу. Це було дуже важливо, це було принципово - у той самий час я розумів, що не поставлю цього питання ніколи. А якщо поставлю - виявлюсь дурнем, тричі ідіотом, негідним магічного звання…
Ні. Тепер я ніколи цього не дізнаюсь.
