аніж кохаючи мене… Уже майже відчув. Ні?
Я мовчав.
- Ця потвора день у день чинила з тобою страшні речі, а ти нічого не відчував, - продовжувала та, що була Орою. - Коли сільський парубійко скімлив біля твоїх ніг, а ти відчував насолоду, рівну щастю першого кохання… Коли сьогодні ти… та я не хочу про це, - вона спохмурніла. - Це дуже кепське відчуття, Хорте, - бути по той бік Кари… Сядь. Поговорімо.
Хмарка над каменями підтанула. Осіла, як весняний замет. Я ступив до столу - хмарка здулася знов.
- Перестань метушитися, Хорте.
Я сплів пальці в замок. Розвернув долоні в напрямку до співрозмовниці:
- Ти сказала, що переважаєш мене в магії?
- Будеш битися? З жінкою?
- Ти не жінка. Ти чудовисько.
- Тобі зовсім не цікаво те, про що я збираюся розповідати?
Я повагався й опустив руки.
Мене трусило від приниження. Мені хотілося бити, дерти зубами, мститися за спаплюжене почуття.
І ще - мені справді було цікаво.
Я переборов себе - і всівся на підвіконня, поряд із совою.
…Людина зсередини здавалась їй інколи деревом, інколи клубком ниток, інколи розітнутим трупом, інколи складною іграшкою. Але найчастіше людина здавалася їй будинком із силою мешканців, що живуть у складних відносинах, але за непорушними законами. Вивчивши цей “будинок” зі сторони, вона запускала до піддослідного ляльку; це було таке собі випробування: якщо приживеться підсадка, значить, мешканці “будинку” розгадані правильно й можна братися препарувати, тобто силоміць виселяти будь-якого з пожильців.
Вона була спокусницею Ефою для барона Ятера - яка влучність! Десять із десяти!
Вона була молодим помічником стариганя-купця - цей успіх вона оцінювала помірніше, але теж пишалась.
Вона була Тиссою Граб, у товаристві якої довірлива ювелірша пішла до шевця забирати замовлення - поцілила приблизно в сім із десяти, але теж добрий результат.
Вона була дівчинкою Смерічкою, до якої прихилився, як до доньки, жорстокосердий Март зі Гороф.
