- Я не маю рації? - спитав я й сам почув, як прозвучала в моєму голосі непристойна надія. - Я дурень?
Ора підібрала губи. Задумливо похитала головою:
- Ні… не дурень.
- Поясни, чому я помиляюсь? Переконай мене?
- Навіщо?
Справді, навіщо?
Мені вже однаково, де правда й де брехня. Я хочу вірити тільки в те, що мене влаштовує. Я заклеїв би собі очі, тільки б не бачити очевидного…
Вона була такою пихатою в цю мить, вона була такою гарною, такою моєю й водночас такою чужою, що ще секунда - я луснув би, розкраяний протилежними почуттями. Я би порвався, як струна, яку занадто старанно натягнули; яка це, виявляється, мука - випробування на розрив.
Я виявився міцним. Я не луснув, а замість цього розлютився. Вона моя, ця жінка; вона ніколи не буде моєю. Вона як мило з рук… Я оплакав її, вона жива, їй не ошукати мене, вона бреше в кожному слові. Вона…
Глиняний бовван стрімко теплів у моїх долонях.
Я бачив, як міняється Орин погляд. Як розширяються зіниці. Як стискаються білі руки поверх білої пухової ковдри. Як вилиці стають білими-білими - хоча біліше, здається, вже неможливо…
У цю секунду вона належала мені повніше, ніж декілька годин тому. Ніж навіть у кращі миттєвості минулої ночі.
Я зрозумів, що ніяк інакше не зможу привласнити її. Що це буде правильно, логічно й красиво - покарати її саме зараз. Що я вже караю. Глиняна шийка тріщить. Заждіть, адже вирок… Привід… Покарати - за що? За те, що перекинулась тоді пахучою польовою звіринкою…
Я божество. Я вершитель. Я - втілена справедливість. Я караю з любов’ю; я караю заради вселенського блага. Слова стають зайві; я пливу, як в олії, і тільки щасливе бажання подовжити цю мить якнайбільше стримує мене. Ніколи в житті я не відчував нічого поді…
Під вікном зайшовся вереском собака.
Таке враження, що на нього наступили.
Вереск перейшов у гавкіт, відгукнулися пси з усієї околиці, залаялись робітники. Я дивився перед собою, не розуміючи, хто я, де й звідки взявся.
Під вікнами кричали, стукали, пиляли, скригали залізом об залізо, а в номері над нами лунко тупотіли черевики, так, що небезпечно тремтіло потріскане ліплення на стелі. Собаки вгамувались нарешті; я побачив, що стою перед ліжком, що переді мною сидить на постелі німа жінка - біла до кінчиків волосся. І тоді я нажахано витріщився на боввана в своїх руках і
