радості.
Я опустив очі:
- Ора Шанталія померла.
- Хорте, - сказала Ора. - Це вже не смішно.
- Так, - промовив я, роздивляючись глиняну потвору. - Справжня Ора Шанталія померла. Можливо, її давно оплакали й поховали.
- Далі, - сказала Ора з несподіваною м’якістю.
Я подивився на неї. Вона здавалася заінтригованою. У неї навіть очі загорілись, і на секунду мені здалося, що вони справді різного кольору - як у вроджених магів.
- Оро, - сказав я дуже тихо. - Якщо у вас… якщо у тебе є інше пояснення - я буду просто щасливий.
- Так? - так само м’яко здивувалась Ора. - Адже я ще не чула вашого пояснення, Хорте…
Я облизнув губи:
- Ора Шанталія - справжня Ора Шанталія - померла далеко звідси… можливо, від довгої хвороби. Можливо, від старості. І сабая байдужно зафіксувала її смерть. А ви… назвались іменем справжньої жінки, але не могли припустити, що вона помре, що я дізнаюсь про її смерть… і про все здогадаюсь.
- Тобто я ошуканка? - поцікавилась Ора.
Я мовчав.
- Оце так бридня, - сказала Ора з огидою. - Хорте, обов’язково треба було споганити цей ранок?
Я знову мало не піддався слабкості. Узяти з собою Ору і їхати додому…
- І хто ж я, на вашу думку? - Ора потяглась до своєї сорочки. Пірнула в тканину, як у молоко, одразу випірнула, повела плечима, дозволяючи легким оборкам улягтися зручніше на високих, до найменшої родимки знайомих мені грудях. - Хто я, на вашу думку, - авантюрниця? Чи ходячий мрець? Хто я?
- Слуга Препаратора, - сказав я, дивлячись їй в очі.
Вона на секунду завмерла. Зміряла мене уважним кравецьким поглядом:
- Ви захворіли, Хорте.
- Лялька, - сказав я. - Принада. Я попався, як останній дурень… як до того Гороф. Як до нього - два десятки невдах.
Ора дивилась на мене не кліпаючи, а мені захотілося, щоб вона раптом зчинила істерику. Щоб ридала, лаючи мене недобрими словами, узивала бовдуром, поривалась піти і більше ніколи зі мною не зустрічатись…
