внизу, здавалися пласкими фігурками з картону: хтось рубав дрова, хтось розвантажував віз із продуктами, форкали невидимі мені коні, і до звуку їхньої присутності додавався запах - здоровий запах заднього двору.
Мені більше не потрібна Кара. Сова з нею, з Карою. Я жив без Кари двадцять п’ять років - і ще проживу; а от проблему репнутого слоїка доведеться вирішувати, але не зараз. Гроші потрібні, але не терміново - дім і підвал забезпечать нас усім потрібним на зиму. Спальню треба буде добряче облаштувати, і хай буде ще одна спальня, запасна. Вітальня… це вже як Ора вирішить. Цікаво, яке обличчя буде в Ятера… утім, Ятер зрозуміє. Усі зимові розваги - полювання, катання, прийоми… Ні, прийомів не треба, навіщо нам ці похмурі пики… Перезимуємо й так. Вогонь у каміні ні про що не питає, і зимова ніч ні про що не питає… Витрачу Кару на першого-ліпшого злодюжку, та й по всьому.
Робітник у дворі закінчив рубати дрова й заходився збирати їх у стіс; з-за череп’яних дахів тонким краєчком показалося сонце. Я примружився.
Винаймемо карету… Прощавай, Північна Столице, прощавай, префекте, бувайте здорові, ваша величносте. Тільки ви нас і бачили. Уже завтра - завтра! - будемо вдома… Сово, яке щастя!
Я зрозумів, що співаю, причому вголос, причому доволі голосно; перелякано примовкнув - вокальних даних мене природа позбавила, і я ще в дитинстві відзвичаївся розважати себе фальшивими звуками. Який конфуз, не розбудити б Ору…
Вона перевернулася з боку на бік. Зітхнула й усміхнулася вві сні. Я навшпиньки підійшов до постелі, сів поряд на килим і декілька блаженних хвилин роздивлявся її - її брови, її опущені вії, як вона спить.
У коридорі бухали чиїсь неделікатні кроки; я клацнув пальцями, прикриваючи кімнату від сторонніх звуків. Піднявся, знов пройшовся по кімнаті; підійшов до великого дзеркала на стіні. Моє блакитне око сяяло, мов чисте блюдце, а жовте потьмяніло до того, що здавалося добропорядним карим.
Я відступив на крок й озирнув себе з ніг до голови; ледве втримався, щоб не внести з допомогою замовлянь деяких виправлень у фігуру. Незручно, Ора помітить…
Я підморгнув своєму віддзеркаленню. Знайшов серед одягу власні підштанки, наступив голою п’ятою на відірваний гачок, беззвучно засичав від болю - не перестаючи при цьому широко й щасливо усміхатись.
Сово! Я щасливий. Хорт зі Табор - щасливий. Мені хочеться піймати хазяїна готелю, взяти за м’ясисті вуха й цілувати в жорсткий ніс. Мені хочеться бешкетувати, хуліганити, лякати перехожих магічними штуками - як у ранньому дитинстві…
Скоряючись моєму наказу, тонка Орина сорочка вибралася з обіймів моєї сорочки, церемонно вклонилась, підійняла пустим рукавом краєчок пелени; сорочка змайнула слідом. Зависла поряд, покручуючи ґудзичком коміра, потім галантно простягнула рукави…
Я був єдиним глядачем цієї вистави. Я сидів у кріслі в самих підштанках і млів у захваті, дивлячись на танцюючу білизну; по кімнаті ходив легкий вітерець, Ора спала, і хай виспиться, адже попереду - довга дорога…
Потім розвага набридла мені, і одяг, ніби знемігшись, спустився на край ліжка.
Сонячний промінь увійшов у кімнату й уперся в стіну навпроти вікна. Пора вставати, подумав я і зняв захист від зовнішніх звуків. У кімнату ввірвалися гамір робітників на подвір’ї, далеке мукання, стукіт дерев’яних черевиків…
