Я озирнувся - звичайно, дзеркало в гардеробній настроєне ловити личини. Тепер у ньому віддзеркалювалися всміхнений дідусь, полірована стійка - і товстий землевласник, причому цей другий був схожий на шмат підталого холодцю - крізь одутлі обриси приземкуватої фігури виразно просвічувало чорне незмінне ядро.
Я заплющив очі, а коли розплющив їх, із дзеркала дивилося на мене моє власне відбиття: одне око жовте, друге синє, куртка потерта й чоботи вкриті пилом. Я прийшов до клубу, вдягнений не за протоколом; дідок докірливо похитав головою, і за секунду звідкись вискочив хлопчик із двома величезними щітками - взуттєвою та одежною. Поки мене чистили, я з замішанням зрозумів, що не можу визначити магічний ступінь дідуся-кульбабки. Не можу - і квит.
- Ой, - сказав хлопчик.
На одежній щітці звивався яскраво-червоний тонкий черв’як.
- Дай-но, - сказав дідусь несподівано сухо. Стряхнув черв’яка у круглу урну для сміття. Щільно закрив мідну кришку.
Я відчув, як наливаються кров’ю вуха. Хлопчик ховав очі, старий удавав, що нічого не сталось; я кліпав очима й ніяк не міг зрозуміти, як примудрився не помітити вистежного замовляння-ниточки. Коли мені її привісили? Учора? Сьогодні вранці? Удень? Значить, префект (а кому ще спало б на думку стежити за мною?) уже знає, що я послідовно відвідую знайдені в архіві адреси…
Сьогодні я зробив візит останнім п’ятьом фігурантам із мого списку. І тепер на боці в мене був гаманець-переросток - куплений принагідно шкіряний мішечок. Він був повний і важкий; він глухо брязнув, коли хлопчик випадково задів його щіткою.
- Тпрусь…
Хлопчик зник разом зі своїми знаряддями; я незграбно розвів руками:
- Буває…
- Буває, - підтвердив дідок без звичайної своєї усмішки. - Здоров’я вашій сові, пане зі Таборе, головне - здоров’я… Приємно провести час.
І, начищений мов монета, діткнутий і злий, я попрямував до великої зали.
Перша людина, яку я побачив, переступивши поріг, була пані з дрібничками. У тій самій чорній сукні, за тим самим дальнім столиком, вона, здавалося, нікуди й не відходила звідси після нашої першої зустрічі. Так і сиділа всі ці дні, попиваючи червоне вино, і на виду так само лежала гримаска легкої огиди.
- О, наш щасливець зі Табор! Здоров’я вашій сові, друзяко!
Я круто розвернувся; мене вітала зовсім незнайома компанія, панів магів було п’ятеро, їхні розчервонілі обличчя світилися п’яною нав’язливою добродушністю. Мій кивок у відповідь був сухий, мов безмежна пустеля:
- Здоров’я вашим совам, панове…
