читець і читає бабці повчальні історії з книжки. По обіді - спати, потім знову - внуки, читець, наперсниця… І знову спати. Ну, ще якісь штуки бували, сам уже не пам’ятаю… Так. Так от бабка прекрасно знала, що це все несправжнє, що це ілюзії- замовляння - знала, проте навіть раділа. Я, каже, на внуків дивлюся, і добре мені… А боятися, хвилюватися за них, що з ними буде та що з ними стане - не треба… Тихо так, затишно, онуки за поріг вийшли - і нема їх… А покличу - прибіжать… Померла, уяви, щаслива, а цей маг - багатий був, страх! Три слоїки в нього в підпіллі стояло, з кожного пригорщами золото черпав! Заплатив мені по-королівськи… Що - брешу?! Я брешу? Чому це? Що, побутовка таких масштабів нестабільна? А ти бачив ці масштаби? Ти язик укороти-но, а то знаєш, я людина до пори до часу добра…
…Гаразд, збрехав. У дворі, і на кухні слуги були й кухарі… А побутовка тільки у внутрішніх покоях стояла. Але яка побутовка! Два роки трималася без жодної похибки! Що, знову брешу?!
…Вона сліпа була. Яка їй різниця?
…Так, ілюзорка під кінець попливла. Діти вбігали такі… жах совиний, а не діти… Але вона однаково сліпа була! Гляділа на цих страховищ - і всміхалася так по-доброму…
…А, геть іди. І випивати з тобою більше не буду”.
Вони ступили до мене з двох боків - обидва в чорних плащах, замовлених до негнучкого стану. Тканина стовбурчилась, наче картон: на тканині сиділа нічна невидимість, захист від чужих замовлянь, ще щось, на перший погляд невловне…
Глиняний бовван, дотик до якого гарантував знижену вразливість, був у мене на поясі в закритому футлярі. Я був безтурботний, я надто звик довіряти власним силам. І геть забув, що Північна Столиця - не рідна глушина, де кожен надступеневий маг за унікальністю рівний Сонцю.
- Пане Хорте зі Таборе, не треба різких рухів. З вами хочуть усього лише поговорити.
Було зрозуміло, що вони обидва - рівня мені. Або майже рівня. І що це “майже” компенсується кількісною перевагою.
- Пане зі Таборе, ми не посланці пана префекта…
Новина. Але чи варто вірити?
- Певна особа, така значна, що називати її ім’я раніше часу непристойно, бажає переговорити з вами з приводу отриманого вами замовляння Кари. Карета чекає.
- Я не звик підкорятися силі, - сказав я крізь зуби.
- У такому разі зробіть нам ласку… - і, розчахнувши захищені плащі, нічні посланці один за одним уклонились.
Карета була, очевидно, дуже дорога. Легка й безшумна, без зайвої розкоші, та надзвичайно зручна; проти неї найкраща карета барона Ятера здавалася би просто чортопхайкою. А на дверях - я помітив - був герб. Раніше був, а тепер його
