навіщось збили.
Мої супутники (конвоїри?) усілися навпроти мене, спиною до ходу руху. Фіранки були щільно запнуті. Їхати довелося в темряві; нічний зір дозволяв мені роздивитись обидва обличчя - люди в захищених замовляннями плащах виявилися напрочуд схожими, тільки одному було років п’ятдесят, а другому років двадцять. Батько й син?
Я розкинувся на шкіряних подушках якомога недбаліше; права моя рука ніби невмисне гладила футляр із глиняною фігуркою, а ліва торкнулася шкіряного мішечка з кольоровими камінчиками. Я не зважився залишити в готелі таке цінне майно, хоча й тягати його з собою було не дуже вже й зручно.
Рівний гуркіт бруківки під колесами змінився лунким громом мосту, потім безладним перестуком ковдовбин. Ми виїхали за місто.
- Не турбуйтеся, пане зі Таборе, - сказав старший супровідник у відповідь на мій погляд. - Після аудієнції вас доставлять назад, у те саме місце, і це не забере багато часу.
Я приплющив очі. Ця особа, така ж значна, як і заповзятлива, мешкає за містом, та не занадто далеко. І треба бути їжаком, щоб не зрозуміти одразу ж, про кого йде мова…
Я вперше пошкодував, що, отримавши свій виграш, не покинув одразу ж Північну Столицю й не сховався в рідній глушині.
Битим шляхом ми їхали хвилин з двадцять, потім карета збочила - і ковдовбини змінилися тишею й гладдю іншої, доброї, доглянутої дороги. І ще хвилин двадцять минуло, перш ніж під колесами знов загула бруківка. Карета вповільнила хід, стала; заскреготів опускаючись міст. Ні вигуків вартових, ні паролів, ні взагалі чиїхось голосів я не чув.
- Ми прибули, - сказав старший із супровідників.
- Я здогадався, - процідив я крізь зуби.
Замок Скеля, давня королівська резиденція, тонув у темряві. Ступаючи, мов під конвоєм, між двома мовчазними магами, я прекрасно уявляв собі, про що піде розмова. Єдине, чого я не знав, - як буду викручуватись. Як стану пояснювати Його Величності, що його плани відносно мого Заклинання - даремні й пусті.
Для початку Його Величність привітав мене з нечуваним щастям - виграшем Кореневого Заклинання Кари.
Потім мені прочитали коротку лекцію про внутрішню політику, та я й без того знав, що верховна влада в країні тріщить скрізь. Той самий Іл де Ятер уважав себе єдиним і повноправним власником родових земель, нічого не платив до скарбниці й при згадуванні “держави” високо скидав брови. А в столиці не було можливості (принаймні досі) переконувати друга-барона та йому подібних в іншому; під реальною владою престолу були тільки найближчі до столиці землі, інші, подібно до Ятера, вважали себе цілком самостійними.
Усе це Його Величність Ібрин Другий розповів мені між двома чашками чаю (від кави я відмовився, і монарх учинив за моїм прикладом). Король був високий і досить товстий, фігурна борідка його нагадала мені акуратно підстрижений самшитовий кущ. Великі очі - трохи витрішкуваті - дивилися печально й докірливо: ніби це я, Хорт зі Табор, нишком чиню в державі розкол і безлад.
