Полишаючи компанію праворуч і ззаду, я розкланявся з кількома напівзнайомими завсідниками, узяв келешок лимонаду з підноса засапаного лакея - і наткнувся на погляд мага першого ступеня, який одиноко сидів за величезним, на двадцять людей розрахованим столом.
Маг із префектури першим відвів очі. Я стиснув щелепи; згадався червоний черв’як на одежній щітці, знічений хлопчик, старий гардеробник без усмішки: “Буває…”
- Ласкавий пане, пробачте, не знаю вашого імені. Здоров’я вашій сові… Я можу сказати вам декілька слів - наодинці?
Навряд чи він злякався. Але напружився помітно:
- До ваших послуг, пане Хорте зі Таборе…
Виходячи, я встиг піймати погляд Ори Шанталії. Крізь звичайну холодність у нім проглядав подив.
- Навіщо ж до вбиральні? - у замішанні сказав маг із префектури. - У клубі є чимало приміщень, де ми могли б…
Не слухаючи його, я переступив поріг відходку. Треба сказати, вбиральня для панів магів була облаштована так, як не всякий барон обладнає свою вітальню. З оздоблювальних матеріалів переважали мармур, оксамит і шагрень.
І досі не дивлячись на пана шпигуна, я витягнув із футляра глиняний “муляж” - знаряддя Кари. Якийсь час милувався огидною іграшкою, потім повернувся до співрозмовника, і вираз його обличчя певною мірою втішив мене.
- Пане Хорте зі Таборе, ці дешеві натяки…
Я спорожнив свою склянку лимонаду шпигунові в обличчя.
- С-с-с-с…
Краплі підсолодженої рідини ще висіли на його вусах, а бойовий жезл уже дивився мені в живіт; я поклав указівний палець на потилицю глиняної потвори:
- Звинувачується шпигун із префектури - за нахабне втручання в приватне життя вродженого мага Хорта зі Табора…
Звинувачення було правдивим. Бойовий жезл здригнувся, та ховатись у рукав не поспішав.
- Уб’ю на місці, - просичав облитий лимонадом маг.
- Давай, - я всміхнувся. - І-раз, і-два, і…
- Ти не посмієш, - крізь зуби видавив шпигун. - Заклинання Кари… проти члена клубу…
- Тебе викинуть із клубу, - сказав я так певно, що сам собі здивувався. - Ти ганьбиш звання вродженого мага, наволоч.
