шию і напружену спину.
— Це все — нічні запахи,— згідливо повтори-
ла Багіра, прийшовши до тями.— Але звідки ти
знаєш? Повітря ніби п'янить мене.
Вона нарешті вляглася, склавши лапи перед
грудьми, як сільська кішка перед вогнем.
— Ти — наш і не наш, із Джунглів і не з Джу-
нглів,— сказала вона нарешті.— А я лише чорна
пантера. Та я люблю тебе, Маленький Брате.
— Щось вони довго розмовляють під деревом,
— Мауглі не звернув уваги на її слова.— Балдео
їм розказує свої байки, та скоро вони кинуться
до хижки і побачать, що пастка порожня. Хо-хо!
— Ні, стривай! — сказала Багіра.— А що коли
вони знайдуть там мене? Навряд чи кому
захочеться висунути після того носа зі своєї
114
хати. Мені не вперше потрапляти в клітку, і на-
вряд чи їм удасться зв'язати мене.
— Тоді — вперед, розумнице! — засміявся
Мауглі.
А пантера вже шмигнула в хату.
— Брр! — принюхалася Багіра.— Тут пахне
людським духом, але лігвисько якраз таке, яке
було у князівському звіринці в Удайпурі. А те-
