схопилося за відвойовану землю, а стебла в'ю-
125
нилися по стінах. На вулицях їжилася трава.
Одинаки втекли першими і рознесли чутки, що
село приречене на загибель. І навіть сільська
кобра полишила свою нору під деревом!
Люди, здавалося, зовсім одгородилися від
навколишнього світу, і стежки через рівнину
позаростали. Поля вже зливались із джунглями,
і настав час полишити насиджені місця і йти до
Канхівари.
Люди відкладали цю мить з дня на день, аж
поки перші дощі не захопили їх зненацька.
Драні покрівлі протікали, вигін стояв у воді по
кісточки, і все, що зеленіло, пішло буйно в ріст.
Тоді люди подалися вбрід — чоловіки, жінки і
діти із жалюгідним скарбом, під густим дощем,
та й обернулися, щоб востаннє поглянути на рі-
дні оселі.
126
Аж тут на їхніх очах із гуркотом упали балки і
покрівлі за огорожею. На мить промайнув
блискучий зміїний хобот, що розкидав мокру
солому,— то Хатхі зривав стріхи, як ото зри-
вають водяні лілії, і якась балка зачепила його
по нозі. З-поміж усіх диких звірів оскаженілий
