нами, донищуючи те, що лишилося, а там, де
пройде Хатхі, вже нічого не лишається. Люди
вирішили, поки не пройдуть дощі, харчитися
зерном, що його вони лишили на насіння, а ще
— йти в найми, щоб хоч щось заробити. Та поки
торгівці хлібом думали, як тугіше напхати
грішми свої гаманці, гострі ікла Хатхі вже ла-
мали глинобитну клуню і топтали великі плетені
засіки, де зберігалося зерно.
Коли стало всім відомо і про цю біду, настала
черга сказати своє слово жерцеві. Богам він
уже молився, та даремно. Можливо, казав він,
мешканці села, самі того не знаючи, розгнівали
якогось божка Джунглів, бо з усього видно:
Джунглі проти них. Тоді послали за вождем
племені гондів — маленьких, кмітливих чорно-
шкірих мисливців, котрі живуть у самій
серцевині Джунглів і чиї пращури походять від
найдревніших народностей Індії — споконві-
124
чних володарів всієї країни. Селяни пригостили
гонда всім, чим могли, а той стояв на одній нозі
з увіткнутими в шорстку чуприну отруйними
стрілами, тримав у руках лук і дивився на не-
щасних людей чи то злякано, чи то зневажливо.
