льки Джунглі, і так було завжди.
— Тоді хто ж той, що сидить переді мною і не
боїться? — спитала кобра.— Той, хто не знає
імені князя? Хто він, із ножем мисливця і змії-
ною мовою?
— Мене звуть Мауглі,— була відповідь.— Я із
Джунглів. Вовки — моє плем'я, а це Каа, мій
брат. А ти хто, Мати Кобр?
— Я охорониця князівських скарбів. Каран
136
Раджа зробив наді мною склепіння ще тоді,
коли в мене була темна шкіра. Я мушу карати
тих, хто прийде сюди красти. П'ять разів відтоді
піднімали камінь, щоб увійти під це склепіння,
але завжди для того, щоб докласти скарби, а не
взяти. Ніде в світі не має таких багатств, як оці
скарби ста князів. Але давно, дуже давно під-
німали камінь востаннє, і мені здається, що моє
місто забуло мене.
— Міста немає. Подивися сюди — коріння роз-
сунуло камені,— переконував її Каа.— Дерева і
люди не вживаються разом.
— Ви обоє прийшли до мене з брехнею! Хоче-
те, щоб я повірила, начебто настав кінець моїй
службі? Люди мало міняються з роками. А я не
міняюся зовсім! Я, я і ніхто інший буду охорони-
