лити його. А Зграю, котра гналася за ним, по-
спіль обліпили бджоли, яких потривожив тупіт
оленя.
— Той олень лишився живий? — повільно
спитав вражений Мауглі.
— Принаймні він не помер тоді, хоча його ні-
хто не ждав унизу, щоб підтримати на воді, як
оце підтримує одного бешкетника старий
товстий глухий жовтий удав. Так-так, навіть
коли б за ним гналися собаки всього Декана!
Що ти на це скажеш?
Голова Каа лежала на мокрому плечі хлопчи-
167
ка, і його язик дрижав коло вуха Мауглі. Запала
довга мовчанка, нарешті Мауглі прошепотів:
— Це все одно, що смикати Смерть за вуса,
проте... Каа, ти справді наймудріший у Джу-
нглях.
— Так багато хто вважає. Дивись же, коли
собаки поженуться за тобою...
— А вони, звичайно, поженуться! Хо-хо! Тут
буде чому віткнутися їм у шкуру!
— Якщо собаки, осатанілі від люті, пожену-
ться за тобою, то вони кинуться у воду тут або
нижче, бо Маленьке Плем'я прокинеться і поже-
не їх. А Вайнганга — пожадлива ріка, і у них не
