ніж гадюки встигали вкусити його, він уже ви-
блискував п'ятами по річковій гальці, а потім
зникав у Джунглях.
Отак він і біг цієї ночі, то співаючи, то вигуку-
ючи, і почувався щасливим. Пахощі нічних кві-
тів попередили його, що десь близько болота, а
вони лежали значно далі за найвіддаленіші
місця, де досі він бував.
І знову ж таки, людину, виховану людиною,
вже засмоктала б трясовина, та у Мауглі ноги
наче самі бачили і несли його з купини на купи-
ну, з острівця на острівець. Він прямував до
середини болота, полохаючи диких качок, і там
присів на порослу мохом колоду, що стирчала з
чорної води.
На болоті прокинулося все птаство, та воно
було раде весні, і ніхто не помічав Мауглі, який
192
сидів серед високого очерету, наспівуючи
пісеньку без слів, і придивлявся до своїх
твердих підошов, відшукуючи в них колючки. І
знову смуток огорнув його душу.
— Воно прийшло за мною,— промовив він не-
голосно і оглянувся, чи не стоїть у нього за
плечима оте «воно».— Ні, немає нікого.
