Високо вгорі ширяв шуліка Чіль, вистежуючи
здобич. Звісно, він помітив, що мавпи щось
несли, і спустився трохи нижче, щоб роздивити-
32
ся. Він свиснув від подиву, побачивши Мауглі.
— Ми з тобою однієї крові, ти і я! — почув шу-
ліка Заповітне Слово.— Примічай мій шлях! Роз-
кажи Балу і Багірі зі Скелі Ради!
— Від кого, Брате? — Чіль досі не бачив
Мауглі, хоча, звісно, чув про нього.
— Від Жабеняти Мауглі. Мене звуть Людським
Дитинчам. Примічай мій шля-а-ах!
А Чіль злетів високо-високо, зірко вистежую-
чи, куди помчала сторожа Мауглі.
— Вони не втечуть далеко,— посміхнувся він
сам собі.— Мавпи все полишають на півдорозі.
Та цього разу вони накличуть на себе лихо: і
Балу, і Багіра їм цього не подарують.
А в цей час і Балу й Багіра несамовитіли від
гніву й горя.
— Чому ти не застеріг Мауглі? — напосілася
пантера на клишоногого, котрий недоладною
риссю пустився за втікачами.— Яка користь від
тих стусанів і синців, що ти їх так щедро сипав
на бідну дитину?
