Базіки дурні, хвалькуваті, пащекухи — от хто ці
мавпи! Нічого путнього від них не діждешся, ва-
шому малюку не позаздриш. То, кажете, як
вони мене називали? Жовтою... рибою?
— Черв'яком, земляним черв'яком,— усміхну-
лася Багіра,— іще багато чого патякали про
тебе — соромно повторювати.
— А-а-пс-с! Треба їх провчити, щоб запа-
м'ятали надовго! Так куди вони побігли із дити-
ною?
— Це тільки Джунглі знають. На захід,— почу-
37
хав за вухом Балу.— Правду кажучи, ми га-
дали, що тобі це відомо.
— Мені? Звідки? Я хапаю їх, коли вони
трапляються мені на дорозі, але не полюю ні на
мавп, ні на жаб у рясці. Хс-с-с!
— Гей, гей, Балу, глянь угору!
Балу підвів морду, щоб розчути, звідки голос,
і побачив шуліку Чіля, що кружляв над Джу-
нглями. Призахідне сонце осявало його крила,
шуліці час уже було на супокій, а він усе види-
влявся в гущавині ведмедя Балу, щоб передати
йому звістку.
— Що сталося? — спитав ведмідь.
