франків — це ж куди краще, як нічого! — промимрив Шарлюн. — Філіпе, не подвоюй! — одним духом видихнули всі. — Філіпе, ви подвоюєте? — вигукнув зненацька сфінкс. П'ять хвилин тиші. Філіп напружено вдивлявся перед себе, ніби питаючи поради якоїсь любої йому істоти, — чи бути йому розсудливим, а чи зважитись на ризик. — Філіпе, милий, не подвоюй! — волали лицарі, скрегочучи зубами. — Подвоюю! — чітко виголосив Філіп. — Ні! Ні! Ні! — загорлав Шарлюн, схопившися за голову. А Сандрін та Міке забилися в куток маленької зали, щоб більше нічого не бачити й не чути. Сфінкс повільно витяг з внутрішньої кишені останнього папірця і знов прибрав підступного вигляду—як тоді, коли питав про клобук. — Наостанку трохи географії… Яка завдовжки протока Вірсунга — на Верхньому Рейні? Смішко, Фріске та Рудик упнулися очима в екран — ось зараз станеться катастрофа… В застиглих очах Філіпа промайнула тінь. На чолі йому виступив легкий піт. — Протока Вірсунга? — прожебонів Смішко. — Це, мабуть, десь у Голландії… Закляклий Шарлюн прохрипів: — Ось як утрачають півмільйона франків за дві хвилини! Півмільйона франків! Філіп, очевидно, не міг утямити, до чого тут Верхній Рейн. На екрані показався хронометр: стрілка його вже відлічила сто секунд. Рудик мимоволі поклав палець на екран, аби її спинити. Але вона цокотіла й цокотіла далі. Сфінкс осміхався, схиливши набік голову: це ж він заощадить телебаченню цілий мільйон! — Ну, Філіпе, останнє зусилля! — промовив він співчутливо. — Вам лишилося десять секунд. Питаю ще раз: яка завдовжки протока Вірсунга? — П'ять сантиметрів! — вигукнув Філіп. — Це труба, що з'єднує підшлункову залозу з дванадцятипалою кишкою… Ви хотіли збити мене з пантелику вашим «високим попереком»,[18] але саме цим і навели мене на слід! — Мільйон — ваш! — вигукнув сфінкс, звільняючи свого останнього в'язня. Хвиля оплесків затопила сцену, хвиля оплесків розляглася в маленькій залі кав'ярні Вьє.
Мосьє Вьє, сполоханий галасом, зазирнув у двері: шестеро дітей, горлаючи, танцювали навколо телевізора несамовиту сарабанду. Передача доходила кінця, і музику оркестру заглушали гучні вигуки «браво!», що ними вітали щасливого переможця. Диктор попросив Філіпа сказати кілька слів глядачам. Якщо неймовірний Шарлюн досі мав хоч які-небудь сумніви, то цю мить вони мали розвіятись до останку. — Сподіваюсь, що одинадцятеро моїх приятелів в Порт-Біу задоволені з мене, — промовив Філіп, весело всміхаючись. Камера, блукаючи сценою, зазирнула за лаштунки — там юрмились люди. Поміж них діти вгледіли лукаву усмішку й ласкаві очі мадмуазель Блан. — Отже вона там! — зітхнула Міке. — Звичайно, там, де вона, все має скінчитися щасливо. За дві години чорно-жовтий «версаль» підкотив до сонного Порт-Біу й завернув на бульвар Монфлері. Мосьє Віаль сидів за кермом, а поруч, на передньому сидінні, тісно вмостилися поряд Філіп і мадмуазель Блан. Машина минула останній закрут, і світло фар вихопило зненацька з темряви тісну купку людей перед віллою Віалів. То були Філіпова мати й одинадцятеро лицарів. Всі зібралися, навіть малеча, попри пізню годину, — і всі тремтіли з радощів цієї ночі, такої теплої й погідної. Філіп виліз із авто. Він не пишався, він просто був щасливий. Всі шугнули до нього й не відпускали доти, поки вицілували двадцять чотири рази в ліву щоку й двадцять чотири — в праву. — Це правда? Правда? — питав захоплений Шарлюн. — Мільйон — справді твій? — Та ні! Не мій, а — наш… — Ану покажи! — зажадав Янгол. — Чи то багато грошей? Мосьє Віаль сміючись простягнув йому великого конверта: в ньому був мільйон — гарними новенькими банкнотами. Лицарі хвилю зорили мовчки, не важучись торкнутися цього багатства, що впало їм як з неба. Філіп побачив на лицях старших легке розчарування. — Отак на вигляд мільйон, здається, мовби й дрібничка, — промовив він вимушено. — Але коли даруєш його — він ураз набирає іншої вартості. Ясна річ, скарбник був на посту. Він, як і обіцяв, замість старої теки приніс здоровий шкіряний портфель з трьома замками. — Вивертай кишені! — мовив він поважно. І конверт з мільйоном притьмом щез у портфелі. Віалі та мадмуазель Блан стояли осторонь в тіні, споглядаючи лицарів. А трохи згодом, коли всі дванадцятеро, весело гомонячи, розбіглися по домівках, до трійці дорослих, що любенько собі розмовляли, стоячи під зоряним небом, зненацька озвався чийсь голос; — Отже й ви доклали до цього рук? — запитав сміхотливо нотар Кабассоль — то був не хто інший, як він. — Ви дозволяєте дітям гратися з грішми? Це все одно, що бавитись з вогнем… — А чом би й ні? — всміхнувся архітектор Віаль. — Що в тім лихого? — Та, мабуть, що нічого, — відказав старий нотар, — бо ці діти, хоч і добрі шибайголови, мають доволі здорового глузду. Вони збагнули — не вільно зроду нічого здобути, не вільно зроду нічого дати, коли не докласти дрібку тої монети, якої ніхто не бачить, але яка надає ціни всьому на світі: до мільйона франків — на два су серця!
X
ХАТИНИ СХІДНОГО СОНЦЯ
