Назавтра вранці в Ла Сьота, десь біля десятої, до мосьє Кастерана зайшов головний бухгалтер і сказав, що його хочуть бачити якісь юні клієнти. — Там їх ціла делегація, — додав він, чухаючи потилицю. — І серед них отой дивак, що позавчора морочив нам до вечора голову… Мосьє Кастеран не мав часу. До того ж йому спало на думку, що ці відвідини — якась каверза. Однак зрештою цікавість узяла гору. — Хай увійдуть, — мовив він до бухгалтера й усівся біля вікна. Дванадцятеро лицарів Спільного Скарбу зайшли до бюро упевнено й статечно—так і годиться входити людям, що владають великими грішми. Всі як один були ошатні, мов лялечки — у легкому, веселому вбранні, що в нього вдягаються всі діти тут, на Лазурному березі. Гарні сорочки — жовті, зелені, червоні, блакитні, однобарвні або пасасті, на шортах — бездоганна складка. Лише Міке була в коротенькій блакитній сукенці з білими квітами, що так личила до її золотистих кіс та засмаги. Рудик, найбідніший з усіх, позичив у Фріске картату шотландську ковбойку і в ній видавався гарнішим, як завше. — Ми прийшли в справі наших могікан, — почав Шарлюн урочисто. — В останню хвилю ми спромоглися настарати потрібну суму й хочемо зробити вам замовлення. — Браво! — вигукнув мосьє Кастеран, не ховаючи дива. — Коли у вас є гроші, то все гаразд! За півтора мільйона франків я зобов'язуюсь вибудувати вам домочки до кінця серпня. На ці слова в бюро знялася справжня содома: — Ви з нас смієтеся! — загорлав Шарлюн, підскочивши до підприємця. — Та ж куди не глянеш — всюди ваші проспекти, де пишеться: «Будиночок за двадцять чотири години!». Як хочете собі, а мусите справдити ту заяву, інакше ми не згодні! Шість хатин мають бути зведені до завтрашнього ранку! Ми сорок днів пнулися з шкури, аби заробити ці гроші— то невже тепер нам сидіти, як рак на мілині… Мосьє Кастеран звів руки до неба: — Матеріал я маю, але мої люди зараз роз'їхались. Доведеться вам почекати, доки наспіє ваша черга. — Могіканам ніколи чекати! — обурено промовила Міке. — Якщо до завтрашнього ранку в тому гаю нічого не зміниться, люди з мерії виселять їх звідти за двадцять чотири години! Ви не маєте права до того допустити! На підтвердження цих слів Шарлюн гупнув кулаком по столу — владання скарбом піддало йому хоробрості. Мосьє Кастеран спробував одкрутитися, посилаючись на те, що юні відвідувачі за своїм віком ще неправосильні укладати угоду. — Наш поручитель — дідусь Кабассоль, — урвав його мову Шарлюн. — Зателефонуйте до нього! Він ураз поставить усі крапки над «і»! Мосьє Кастеран волів без цього обійтися. Тож йому лишилося тільки спитати: — А гроші? — Ось! — Зозулик, пишаючись, ступив наперед з портфелем у руках. Він поважно відімкнув замки манюсіньким ключиком, святобливо, одну по одній, вийняв пачки й розклав їх на столі перед мосьє Кастераном. — Коли ви маєте якісь сумніви щодо походження цих грошей, — промовив він, — то ось касова книжка… І він простяг записника з до решти списаними сторінками.
Бухгалтерія ордену мала особливість — в ній зовсім не було дебету: геть усі гроші записувались на кредит могікан. Все занотовано тут, од першого дня — від трьох франків Норін до мільйона Філіпа Віаля. Мосьє Кастерана — великого ділка — мільйон і трохи не засліпив. Але як людину його вразили до краю три франки Норін і нагромадження сміховинних, мізерних сум, — вони так промовисто свідчили про невидане завзяття цих дітлахів, пойнятих безумним замислом. Коротко кажучи, три франки Норін, офіровані в день великого безгрішшя, повалили останню перепону. Мосьє Кастеран не спромігся на слово: він знітився перед дванадцятьма парами очей, звернених на нього. І він кинувся до телефону й заходився коренити своїх майстрів так, що малі відвідувачі не тямилися з надмірного захвату. По недовгім часі він, осміхаючись, повернувся до дітей: — Не беруся поки що твердити напевно, але можете мені повірити: могікани завтра спатимуть в нових будиночках. А зараз вертайтеся додому й чекайте. Зозулик, який нічого не брав на віру, зажадав офіційної розписки. Від скарбу зоставалося ще двісті сімдесят чотири тисячі франків. Перш аніж сісти в автобус, що їхав до Порт-Біу, Шарлюн запропонував приятелям купити подвійні пайки малинового морозива з фісташками. Але жага самопожертви згасла ще не у всіх серцях: ласун Янгол єдиний з усіх не схотів купувати морозива. — Про мене! — сказав Смішко. — Ковтай собі слинку… — Я з принципу! — гордо виголосив Янгол. З'ївши морозиво, лицарі вражено перезирнулися: важкий, виявляється, лише перший крок. Скупенькому Зозуликові запекло біля серця: Розет уже зняла мову про подарунок мадмуазель Блан — сріблястого лиса. — Ти її не знаєш, — сказала Міке. — Вона б розсердилась. Та, зрештою, ніхто з нас не схотів би користатися цими грішми. Ми так настраждалися, поки їх зібрали! — Та й хто б то дарував хутра, коли в тіні тридцять шість градусів! — додав Тітен-солодкі-очка. Години за дві всі лицарі зібралися під пініями, поблизу хатин, і стали чекати подій. Шарлюн, що прибіг останній, приніс утішну звістку: мосьє Аморетті поїхав на цілий день до Тулона, а двоє його підданців — поліцейські Кюк та Гарідан — крутилися біля Кадьєра. Тож небезпеки нізвідки було чекати. Таємницю збережено: могікани й досі нічого не знали про скарб. Вони тягнулися од хатини до хатини із скрутнями мотузок, папером на обгортку, порожніми валізами. — Щось довгенько ми вас тут не бачили, — тижнів два або й три! — мовив до дітей хирлявий Ескофьє. — Ніколи було — мали клопітну роботу, — поважно відповів Шарлюн. — Віднині бачитимете частіше. — Ти що, з
