— У країну Навпакинію, от куди! — повторив Діма сердито й пояснив: — Є така країна, де все-все навпаки. А ми, Діми, засилаємо туди найвреднючих дітей. Я не так давно кількох послав, тому потрібні чарівні слова ще добре пам'ятаю.
Бабуся, Олег та Сергій з недовірою дивилися на Діму.
— Не вірите? — ображено кинув той. — І не треба...
І раптом Діма почав зникати.
Він прозорішав просто на очах — ніби танув у повітрі.
— Ой, — перелякався Сергій, — що з вами?!
— Нічого, — буркнув Діма. — Просто для тих, хто мені не вірить, я зникаю — назавжди!
— Ми віримо вам! — вигукнули всі хором. — Віримо! Тільки не зникайте, будь ласка!
— Тоді інша річ, — посміхнувся задоволене Діма і відразу ж набув попереднього вигляду. — А тепер приступимо!
Діма приставив до рота долоні, наче рупор, і вигукнув у стелю:
— Все, вона — там! — упевнено сказав Діма. — Тепер і відпочити можна. — І він полегшено плюхнувся у крісло.
— Ой, що це?! — у ту ж мить вигукнув дідок і... витяг зі щілини між спинкою та сидінням крісла загальний зошит у пошарпаній жовтій обкладинці.
— Мемуари! — здивувався Сергій.
— Вони, ріднесенькі! — зрадів Діма й притиснув зошит до серця. — Що ж, давайте тоді почитаю, я ж обіцяв.
— А як же Птурська? — перебив його раптом Сергій. — Виходить, ви її даремно в Навпакинію вирядили?
— Нічого не даремно, — буркнув Діма. — Вона й так заслужила.
— Але ж батьки збожеволіють! — сплеснула руками бабуся. — Треба її негайно повернути!
— Нічого з батьками не станеться! — пхикнув Діма. — Я зробив так, ніби вона до своєї бабусі ночувати поїхала. Хай
