замішаного на незнайомих раніше жаданні й майже тваринній похоті. «Брехала, стерво!» — промайнуло в голові, і бібліотекарка спробувала зосередитися на власних відчуттях, аби потім у деталях похвалитися перед рокитнянськими дівками, та хтивість запнула очі й відрубала думки. — Стьопочко… — тільки й проверещала. Маруся сиділа на шкіряному дивані і стискала в руках намисто з гірського кришталю. — Марусю, годі скніти! Ти оце така неприкаяна, наче на тебе не нова хата чекає, а халабуда в степу! Збирайся уже, за годину машину підгоню! — не втримався Льошка. Він заскочив додому з току на хвильку, щоб перевірити, як жінка лахи докупи збирає, а вона сидить, як засватана, і прозорі камінці перебирає. Усі новосели на руках устигли свої речі до нових хат попереносити, а Маруся тягне і тягне. — А що сьогодні за день? — вона йому. — Середа! — аж зубами рипнув. — У четвер переїдемо, — відповіла. Камінці прозорі відкинула і пішла в кухню. — Чому?! — за нею услід. — У четвер на новому місці уві сні свою долю побачу, — каже. — Якої тобі ще долі? А?! Чоловіка маєш, хату нову маєш, дитинка, сподіваюся, буде колись… Чого тобі ще треба? — Та не сердься, — сковорідку на плитку кинула, газ увімкнула. — За один день нова хата не завалиться! — Один день?! — розлютився Льошка. — Та ти мені другий тиждень голову морочиш — «завтра», «завтра»… Змовчала. Очима пропекла і почала цибулю шаткувати. — А пропадіть ви усі пропадом! — процідив Льошка і грюкнув дверима. На вулицю вийшов, у колгоспного «бобика» вскочив. — Випити маєш? — водія питає. — Та ну… — не знає, правду казати «начальству» чи збрехати заради власної безпеки. — Давай уже! — гримнув, півста заковтнув. — Поїхали! Маруся провела чоловіка поглядом, відставила сковорідку з плитки і пішла до кімнати. Біля вікна відчиненого стала… Місяць од дня Стьопчиного весілля минув. Місяць, як Маруся червоного коралового намиста не вдягала. Закинула світ за очі, кришталь — на шию, як гой зашморг. Думала, звільнення, а воно щось… Оце і хату нову… З вікна лавки на вулиці не побачити. А німцю ж… Щоби до відчиненого віконця дійти, сто разів із сусідами поздоровкатися треба… Де вже ту цукерку на підвіконня покласти. Всміхнулася сумно: що там вигадувати! Не ходить німець під вікно! Як Маруся оженила його з горбоносою, так і перестав ходити. Забув! Забув… Правда і в тому, що сама вікна майже не відчиняє. А воно на краще! Хай так буде. Минеться усе. Минеться… Від вікна відійшла, кімнатку поглядом вимела. — А і збиратимусь! Торби подіставала, стала складатися. Як вечір упав, Льошка додому повернувся. На речі спаковані глянув, здивувався: — Так що? Переїжджаємо завтра? — Я ж сказала… Повеселішав. — Останні припхаємося! Люди вже горілку п'ють на входинах, а ми… — І ми встигнемо, — до чоловіка підійшла, принюхалася. — А ти, бачу, уже встиг десь набратися. — Привід був, — збрехав. Не казати ж жінці, що розлютила до розпачу. — То й лягай, а я ще гляну — раптом щось забула. — Допоможу, — пнеться. — Разом ляжемо. — Разом так разом, але до стінки повернешся і край, бо щось мене від запаху тієї горілки аж верне. — Верне? Чого б це? — А може, дитинка буде? — Дитинка?! — засяяв. До Марусі підскочив, цілує, а вона відвертається, бо й дійсно, щось зовсім зле. Льошка до вікна підскочив. — Зараз як гукну на все село! Хай знають, що у нас. — рукою на щось тверде на підвіконні наткнувся. — О! Цукерка… — їй простягає. — Марусю! Цукерку хочеш? Око недобре примружила. — Викинь! Об'їлася солодкого. Мабуть, час і гірке скуштувати. — Хвилину подумала. — І вікно зачини. Буде ще усяка мошкара у вікна лізти! Німець бачив, як Марусин чоловік викинув у темряву цукерку, як зачинив вікно і загасив у кімнаті світло. — А воно й на краще, — пробурмотів, виліз з бузкового куща і поплентався до жінки. — Минеться… Минеться усе. У четвер зранку Льошка з двома товаришами перетягнув до вантажівки торби з речами, які не які меблі та посуд, гукнув Марусі: — Залазь! Вже їдемо! — Ти їдь, а я пішки, — відповіла Маруся. — Чого мені кишки рвати у вашій машині? — Точно, точно… — погодився Льошка. — Бережи себе… Тихенько йди, а ми поки усе розвантажимо. Вантажівка від'їхала. Маруся вийшла на вулицю і стала біля огорожі. І що ж це з нею робиться? Чому не така, як усі? Люди горлянки рвали, щоби нову хату з газом отримати, а їй — все одно. Навіть зайва вона їй, та нова хата. Навіщо? І от чоловік — як картинка. Та любить її, любить, аж трясеться. Інша б од радості ноги йому мила та воду пила. І вона думала, що зрадіє» та серце противиться, веде Марусю все не шляхами — хащами… Зітхнула. Пішла вулицею. Стьопка саме біг додому по цигарки, бо так жінка голову задурила, що забув куриво, а на роботі без «Пегаса» як без рук. Біля лавки і стрілися. Німець Марусю побачив здалеку, хоч і сліпий. Дочекався, поки підійде. — Здрастуй, Маруся… — А-а, німець, — всміхнулася. — І як? Гарну дівку я тобі знайшла? Голову опустив. — Прости, Марусю… Зрадив я тебе… Так вийшло. Прости… Розсміялася. — От щуреня, прости Господи! І що ти отут мені верзеш?! «Зрадив»?! Та кому ти здався, нікчемо?! Чеши до своєї горбоносої і щоб до мого вікна на кілометр не підходив! Зрозумів? — Зрозумів… — 1 щоби… — Та не сердься! Не підійду Так воно, мабуть, краще буде… — Краще?! — аж задихнулася. — Он, виходить, як заговорив! А хто оце вчора цукерку мені на вікно кинув? — Та прости… — Не прощу! — Хочеш, кину Тетяну? — Он як! — Хіба дочекатися, поки дитя народиться? — Що?! — у Марусі очі на лоба. — Так горбоноса уже й важка? — Та кажу ж — прости… Під ноги Барбуляку плюнула і пішла геть. За крок зупинилася. — Щоби до нової хати не їхав! Геть ти мені під боком не потрібний! — Добре… Ще крок зробила. — Прощавай, Стьопо… — Прощавай, Маруся… Живи собі гарно, а я тебе хоч здалеку любити буду. Всміхнулася, долоню до грудей безпорадно
Вы читаете Молоко з кров'ю
