притисла, ніби шукала щось А нема намиста сама від себе десь сховала. — Дивись мені… Щоби любив! — мовила. І пішла геть. У четвер до ночі Льошка з Марусею розпаковували речі у новій хаті й так повтомлювалися, що вже не стелили чисте на ліжко в спальні. Маруся кинула матраци на підлогу у великій вітальні, поверх старе простирадло, подушки, впала і сказала: — Все! Більше не можу! Спати буду! Льошка спробував обійняти дружину, та вона ляснула його по руці й постановила: — Як вип'єш, так відразу забувай про мене. — Так учора пив… Вивітрилося все чисто. — Тобі вивітрилося, а мені тхне. — Дай вікно відчиню, — встати спробував, а вона його за руку — хвать. — Ні! — Та тут, Марусю, фарбою тхне, а не горілкою. — він їй. — Дай відчиню вікно, бо повчадіємо. — Як боїшся вчадіти, йди надвір і там собі мостися, — відрізала. — Не хочу вікна відчиненого! — Чудні твої примхи, їй-богу! То і при морозі тобі задуха, а то і влітку протягів боїшся. — Бачили очі, що брали, тепер їжте, хоч повилазьте! — до стіни повернулася і затихла. Льошка покрутився хвилину-другу, вийшов на голий двір покурити, як повернувся, дивиться — стогне Маруся усі сні, кидається, долоні до грудей прикладає. Пішов до вікна тихесенько, відчинив, свіже повітря впустив… — Ох, і чудні твої примхи, жінко, — повторив. Марусі снився сон, наче перед ранком, коли стара ніч чіпляється чорними руками за дерева і хати, лякає сонце густим туманом, аби тільки не помирати, заблукала вона у своїй кімнатці зі шкіряним диваном та дзеркальною одежною шафою, та так сильно заблукала, що стала гукати: — Гей! Хто-небудь… відгукніться… Аж з туману — баба стара. Простягнула до Марусі руки з пальцями покрученими — мовляв, ходи, ходи, не бійся. І от ніби ніколи не бачила Маруся тієї баби, проте тулиться до неї, як до рідної, і все питає: — Де це я? Як мені до своєї кімнати потрапити? — То діло непросте, — баба їй. — Мусиш мамці коралове намисто червоне віддати, тоді й повернешся. — Мамці? Та нащо їй намисто? Стара вона намисто на шию чіпляти. — Не твоє діло про це розпатякувати! — розсердилася баба. — Бач, як придумала — щоби без черги собі щастя мати. — Без якої черги7 — розгубилася Маруся. — А нащо ти у моєї Орисі намисто забрала? — Коли? — Та як ще малою була! Нащо? — Та хіба згадаєш? Баба Марусю від себе відштовхнула, у долоні вдарила — у тумані шафа одежна дзеркалом блимнула. Баба на дзеркало вказала. — Туди коти! Маруся озирається, аж на неї червона коралова намистинка котиться. Та усе більшою, більшою стає, а Маруся усе меншою, меншою. І вже на малу Марусю велика, як гора, червона кам'яна куля насувається ще мить — розчавить. Маруся закричала, відскочила. Куля повз неї прокотилася, зупинилася й уже знов на Марусю котиться, наче хто її гнівною рукою спрямовує. — Бабо! Рятуйте! — закричала, а баба як розсміється: — Коти, дівко! — Боюся! — Так найми собі помічника, як така боягузка! — Та де я його тут знайду? Туман онде повсюди розлігся. Сама себе не бачу. Аж Орися від дзеркала до баби йде. — Ой, киньте ви цю затію, прошу! — бабу благав. — Не забирала Маруся у мене намиста. Сама віддала… — Як посміла?! — закричала баба. — Бо винувата. Нитку раз розірвала, коралі погубила… — Коралі погубила?! — страшно гримнула баба і вдарила Орисю по щоці. — Проклята будь! Проклята! Проклята! Маруся розревлася, у маму вчепилася та бабу благає. — Не проклинайте, бабо, мою маму. Хоч і погубила коралі, та потім усе докупи зібрала. І нитку міцнішу знайшла. Онде стільки років ношу, так жодного разу не розірвалася. Баба очі зіщулила, у Марусині груди пальцем тицьнула. — А де ж воно? Де намисто? Куди діла? Маруся ще більше перелякалася. — Сховала… — З шиї зняла?! — розлютилася баба. — А воно ж мені не хрест, шоб до смерті не знімати. Баба раптом захиталася, сльозу тремтячою рукою втерла. — Так он чого я свого милого знайти не можу. — Й оце каже, та на очах молодшає. Дивиться Маруся — перед нею дівчина молода стоїть: сумна, очі сині плачуть, довгі коси розплетені. До мами озирнулася, спитати хотіла, та мама вже десь ділася. — Не бачила я твого милого… — прошепотіла Маруся. — Бо ж щаслива… А щасливі нічого навкруги не помічають, — дівчина їй тоскно. — Хіба я щаслива? — зітхнула Маруся. — Онде серце весь час плаче… — А серце і від щастя плаче, — насторожилася дівчина та просить Марусю: — Віддай мені своє намисто. Тобі воно тепер зовсім не потрібне. — Чому? — Все одно душу закрила. Кохання — не залетить. Щастя згасне без свіжого вітру. Віддай… — Та бери! — чогось розгнівалася Маруся, з силою штовхонула велику, мов гора, червону кам'яну кулю до дівчини Куля покотилася, підім'яла під себе дівчину і зупинилася уже після того, як розчавила її. Маруся дивилася на недвижне тіло, тряслася від жаху, та ноги не слухалися — і кроку ступити не могла. Аж раптом туман розсіявся, у відчинене вікно зазирнуло сонце, ніби тільки того й чекало, Маруся озирнулася — нікого. І тільки рідна кімнатка зі шкіряним диваном та дзеркальною шафою стала великою, мов світ. До дзеркала, здається, півжиття йти. Здалеку на себе у дзеркало глянула— на шиї намисто коралове. Руку до нього приклала: — Та що ж це?! Аж хтось малий за поділ спідниці — смик. Озирнулася — хлоп'я рочків семи. — А ти хто такий? — всміхнулася. — Мамо! — серйозно мовило маля. — Оце більше не бався і намиста не знімай. Маруся хотіла присісти біля нього, та маля крутнулося й зникло. Маруся розплющила очі та сіла на матраці. — Дурне спало — дурне й наснилося! — прошепотіла сердито. Німець слова дотримав — не поїхав до нової хати. Старостенко матюччя гнув, Тетянка у такі плачі вдавалася, що цікаві сусіди ставали під парканом Барбулякової хати, лузали насіння і билися об заклад, що, певно, німець почав жінку бити. Хоч тобі що! Уперся. — Як хочеш нової хати, так будеш у ній сама жити, — сказав Тетянці. І як вона його
Вы читаете Молоко з кров'ю
