ось гірка історія. — Страшно… Страшно як, — прошепотіла Маруся. — Чого ж це я жила майже до тридцяти років і ніколи про своїх бабів не питала? Орися сумно всміхнулася, панчохи та голку з ниткою відклала. — Сподіваюся, хоч тобі коралі допомогли. Баба Параска дуже на них надіялася. Перед війною уже геть слаба була, рукою мене до ліжка поманить, всадить і почне: «Ти ж дивись, Орисько! Коралі бережи, як щастя бережуть, та не віддавай нікому. Як дочка виросте — тільки їй передай». Померла, а тут і війна. Я до партизанів втекла, а там батько твій, Айдар. Не знаю, чи повіриш, але поки намиста не наділа, наче й не помічав мене, а як на шию повісила… Ох і любов була! На все життя любов. — А баба Параска… У неї була любов? Чи ні? Кажеш, одна скніла… — Була любов… Убили її чоловіка ще у Громадянську. Казала, оце бережу намисто і передаю від матері до доньки, бо як нитка не порветься, то я свого любого на небі зустріну, а як порветься — пропала я навіки. — Так і казала? — ледь чутно прошепотіла Маруся і згадала, як стара баба у її сні все шукала свого любого. — Так і сказала… А я одного разу, вже після війни, у хаті поралася, намистом за гак на стіні зачепилася… Нитка — трісь! — захитала головою сумно — Ох і ревла я тоді. Як та корова. Думала, баба Параска мене з неба прокляне. Удвох з Айдаром намистинки шукали. Майже усі знайшли, а однієї… — Я пам'ятаю! — підхопилася Маруся. — Курка! Ряба! — Матері в очі глянула. — Мамо! І нащо ти мені намисто віддала? Я ж малою ще була. — А я собі, доню, так розсудила: батько твій помер од ран. нитку я порвала, бабі Парасці зустріч з чоловіком на небі зіпсувала… Ну, думаю, хай уже Марусі буде, а я якось і так… Маруся повела оком по кімнатці, що раптом стала неосяжною як світ, зачаровано усміхнулася. — Мамо… Ти віриш, що намисто щастя дає? Це ж страшно! Так страшно, мамо! А як біда… Як загубиться чи вкрадуть лихі люди, чи ще якесь горе? Це ж страшно, мамо! — А тебе, Марусю, намисто лихом не вдарить… — Чому? — Бо скінчилася на тобі його сила. — Та чому ж?! — перелякалася ще більше. — Бо баба Параска казала — «від матері до доньки», і до тебе всі жінки у нашому роду дівчат народжували. А ти… — всміхнулася, до дивана нахилилася, де маля носиком сопло. — Онучок… Хлоп'я наше рідненьке. Юрчик, краса моя ненаглядна. — То для моєї долі все одно — є намисто чи ні? — Хай би так. Бо коралі ті — примха велика. Нічого, крім любові, до серця не допустять. — На доньку з підозрою глянула. — А чого це ти завела сьогодні про коралі? Додому не йдеш? І чоловік тебе не забирає? — З тобою побути захотілося. А він — там, у новому домі. — Чи посварилися? — Та ні. Все гаразд. Маруся пішла до відчиненого вікна, притулилася до віконної рами, задивилася на розлогий бузковий кущ біля огорожі. — Мамо… Мені сон снився… — Що, доню? — насторожилася Орися. — Кажи. Маруся було розтулила рота та раптом помітила, як у нічній темряві засвітилося вікно у Барбуляковій хаті. — Кажуть, Тетянка Стьопчина народила… — Дівчинка… — відповіла Орися. — Та така гарненька. Як те сонце. Руда, носик пімпочкою… — Не горбатий? — Та ні. Кажу ж, гарненьке дівча. — І що… — пильніше вдивилася у ніч. — Добре живуть? — Та живуть, чого б їм не жити. Вдень — не розгинаються, вночі Стьопка за село до ставків бігає. Тетянка казала — хоч би пуголовка приніс. Тільки дарма час марнує. — Орися встала з-за столу, склала недоштопані панчохи до круглого плетеного кошика. — Давай спати, доню, бо як Юрчик прокинеться серед ночі, ото тобі й увесь відпочинок. Маруся востаннє глянула на темну вулицю — світло у Барбуляковій хаті блимнуло і згасло. Рішуче зачинила вікно. Глянула на Юрчика і підійшла до дверей малої кімнатки, де вже мостилася спати Орися. — А де це ти Барбулякову малу роздивлялася, що такою вона тобі гарною здалася? — У сільпо, — відповіла Орися. Марусина мати і Барбулякова жінка зустрілися у сільпо за тиждень до того. У Орисі сіль у хаті скінчилася. Порахувала копійки і пішла до хоч і охайного, та зовсім небагатого на товар рокитнянського магазину. Біля продавщиці Галини стояла Тетянка з немовлям на руках. — Та дай хоч глянути! — умовляла продавщиця бібліотекарку. — А раптом у вас, тітко Галя, око зле. — Що?! У мене око зле? — вирячилася продавщиця. — Та як у тебе язик повернувся таке ляпнути? Як, виходить, костюма твому німцю з-під прилавка для весілля добула, так усе гаразд, а як на мале подивитися, так уже і зле. — Та добре, добре! Чого ви розкричалися? Ще малу злякаєте! — цикнула на продавщицю Тетянка і з неймовірною гордістю обережно відкинула край ковдрочки, у яку була загорнута мала. — Дивіться вже! Орися й собі зазирнула. — Ой же гарненька! — захитала головою. — Вправна! — погодилася продавщиця. — І ніс, уже вибачай, Тетяно, не такий, як у тебе. Тетянка Орисю помітила. — Доброго дня, тітко Орисю. — Гарну… гарну дівчинку народила. — Орися знай всміхалася. — Знала б, що зустріну, хоч би гостинця якого з собою взяла. — Та нащо? — здивувалася бібліотекарка. — Є у нас усього вдосталь. Стьопа мій оце як навіжений працює, аби все у нашої Ларочки було. — Ларочкою назвали? — спитала Орися. — Ларисою, — Тетянка їй гордо. — Й ім'я гарне. — Орися по кишенях. — Отака прикрість… Хоч би якого гостинця для малої… — У кишені щось відшукала, дістала і Тетянці простягає. — А ось… Цукерка. Візьми! Візьми, Тетянко. Кажуть, не можна малій дитинці, перший раз побачивши, нічого не дати. Погана прикмета. Тетянка однією рукою пригортала до себе донечку, другою взяла з рук Орисі цукерку і раптом почервоніла аж до скронь. Орися й продавщиця Галина того й не помітили. Орися солі взяла, продавщиця на неї бубоніла. — І що це ти, Орисю, за таку нову прикмету вигадала — щоби усі малій щось несли, наче ото новий Ісус Христос народився. І оце я теж маю їй щось дати? А як у мене немає нічого? — Галю, у тебе за спиною на прилавку повно
Вы читаете Молоко з кров'ю
