ґанку старої Орисиної хати і — наче крила відросли. І нема німцю питань — чого це Маруся без чоловіка у материній хаті робить? А як посварилася чи ще більше — розлучилася з Льошкою? А як біда у неї яка? Нема німцю питань! Співає душа. Наче й не казав «Прощавай, Маруся». Тетянка теж помітила, що Маруся дедалі частіше з'являється на старому подвір'ї'. До хвіртки раз підійшла, Марусю гукнула. — Кажуть, чоловік тебе покинув? — ляпнула. — Мене?! — Маруся — брови серпом. Як розсміється бібліотекарці в очі. — А чого ж тут крутишся? — не здалася Тетянка. — Я своєї матері не забуваю, — відповіла. І намисто по грудях катає. Бібліотекарці знов підозри у голову. Знітилася, пішла до своєї хати. «Треба буде за Стьопкою попідглядати… Воно, хоч і дурне здається, бо ж йому до жінок, мабуть, зовсім діла нема, та все ж…» — плуталися думки. І хоч як Тетянка чоловіка не пильнувала, однієї ночі так біля малої Ларки накрутилася, що заснула як мертва. Стьопка заколисав доньку, вдягся і дременув надвір. Маруся тої ночі до старої хати прийшла, бо Льошка напився до поросячого виску. Призвичаївся він, бач, як Марусі з малим Юрком вдома нема, горілку дудлити. А того ранку вони з жінкою усе сперечалися, кого краще завести — корову чи мале порося, і от отепер, надвечір, Льошка був упевнений, що Маруся розсердиться і, як завжди, підхопить малого і піде до матері. А Маруся вдома поралася. Побачила, як чоловік стінку підпирає, Юрка підхопила — і з двору. — Що і треба було довести! — розважливо вимовив п'яний Льошка. — Як вип'ю, так їй у хаті місця мало. Орися вже звикла до несподіваних доньчиних відвідин, взялася колисати малого, та так разом із ним і заснула у малій кімнатці. Маруся погладила синочка по голівці, поправила подушку під Орисиною головою, навшпиньки — до дверей, вийшла, двері причинила. — Як ніч, так дів чину зірка зігріє, — пригадала з дитинства далекого Вікно відчинила, і — не на вулицю, не під кущ бузковий, а оце лицем у чорне небо з мільярдами зірок, і малих та скромних, і великих, яскравих та гордих. Дивиться — меркнуть зорі. Одна зірка на все небо сяє. Та так ясно, що інших уже й не треба. — Здрастуй, Марусю… — чує під вікном тихий голос. Не здивувалася. Лише сум сховала та усміхнулася німцеві. — А чого це ти, Стьопо, поночі вештаєшся? Знітився, цукерку на підвіконня поклав. — Добре… Піду. — Чекай! — з вікна надвір перехилилася. От начебто треба їй роздивитися Стьопку — змінився тут без неї чи добре виглядає. — Як живеш, Стьопо? — питає. — А… день до ночі. — Виходить, щасливий, — каже. — Бо вдень усі однакові — знай колупаються, як ті мурахи, аби копійчину додому принести. А от уночі… — Нема у мене ночей, Марусю, — зітхнув. — Один страшний нескінченний день. — Он воно як… — Прости. Піду я… Оце глянув на тебе, вже і радий. — Якщо такий радий, чого ж головного мені не кажеш? — питає. Та суворо так питає, наче командир. — Люблю тебе і до скону любитиму. — Дивись мені, — прошепотіла. — Щоби любив! Стьопці — наче хто ляпасів по щоках накидав. Горить. Окуляри поправив, на Марусю глянув — у місячному світлі тільки й видно, що високі груди, а на них — червоне намисто коралове. Стьопка вскочив у вікно, розігнувся у Марусиній кімнаті. Вона розкинула руки і обійняла його так міцно, що німцеві аж дух перехопило. Припали вустами одне до одного, цілують одне одного в губи, щоки. — А це що?! — Маруся шепоче, та вустами солоні сльози по Стьопчиних щоках збирає. — Де ж ти так довго… — Він ті сльози втримати намагається, а вони — ще дужче! — От тобі б усе знати, — шепоче. Стьопку від себе відірвала. — Йди… Мама стара стала. Чи спить, чи не спить — не розібрати. Не хочу їй серця рвати. Потім, потім… Гукати не буду. Сам усе зрозумієш… — Чекай… Дай лише торкнутися, — по щоці долонею грубою, по косах, по плечу, по руці та аж до долонь. Веде, симфонію складає. У малій кімнатці Юрко ворухнувся — урвалася мелодія. Стьопка торкнувся долонею Марусиних вуст і вискочив надвір. Більше — не розлучалися. Настороженими стали, обережними, таїлися, як ті партизани, і, здавалося, нікому й ніколи у Рокитному не спаде на думку, що рудий Стьопка-німець і горда румунка Маруся тільки й живуть, що день до ночі, бо вночі, хай раз на тиждень чи навіть на місяць, він таки обдурить усіх на селі й непомітно, як найдосвідченіший шпигун, підкрадеться під Марусине вікно. А вона вже чекатиме… Дні проте відлітали. У сімдесят п'ятому, коли малим Юркові та Ларці по три рочки було, несподівано помер голова колгоспу Матвій Старостенко. У власному кабінет і впав лицем прямо на папери з демографічними показниками і у розріз із соціалістичною свідомістю нахабно погіршив їх своєю смертю. Льошка Ординський не те, щоби чекав Старостенкової смерті. Ні. Голова ще за життя обіцяв йому своє крісло, та все тягнув і тягнув, і от тепер, замість урочистого входження Льошки у кабінет голови, той змушений був організовувати похорон, відповідати на безліч телефонних дзвінків і терміново розбиратися у десятках колгоспних справ, які голова вів особисто. Від напруження і відповідальності Льошка щовечора напивався, але на ранок мчався до контори і вже надто упевнено рухав важелями управління господарства. Ще б! Не один рік готувався. За місяць після смерті Старостенка, коли рокитнянці вже кричали Льошці услід: «Голово!», у Рокитне приїхала чимала юрба районних партійців, зібрала збори і представила колгоспникам жирного, мов Тарасів хряк, молодого чолов'ягу з некрасивим прізвищем Поперек. — Прошу любити і поважати! — наказав перший секретар райкому партії. — Микола Миколайович Поперек — новий голова рокитнянського колгоспу. — А Олексій?! — не втрималася стара Ганя, Льошчина мати. — Олексій Ординський як був заступником, так і лишається. Ніхто його з крісла не викидає! — суворо повідомив перший районний комуніст і тицьнув у папери на столі. — Ми повинні підвищувати кадрове
Вы читаете Молоко з кров'ю
