Маруся. — Для життя. — А-а-а-а, ну хіба що, — погоджувалася, та день у день ставала усе сумнішою. Здавалося, нічого, крім сина, її не радує. Льошка нову угорську стінку припер, диван з кріслами, а вона лише знизала плечима, мовляв, та й що, і знову до немовляти. — Як же назвати тебе, синочку, щоби не наврочити… — мучилася, бо вже й місяць минув, як мале плаче, а вони ніяк йому ім'я не придумають. — Марусю, відколи ти такою забобонною стала? — дивувався Льошка і все пропонував: — Іван, Славко чи цей, чуєш, Карл. А що? Горде ім'я. Король був такий — Карл. І Маркс теж Карл. — А я б назвала Жоффреєм. — Як? — Льошка ледь на ногах утримався. — Марусю, охолонь, люба. У Рокитному таке ім'я, мабуть, і не вимовлять, язика зламають. Як казала? — Жоффрей… Щоби його дівки любили І щоби він любив до нестями. — Тю ти! Наче у житті важливіших справ нема. — А що є? — На чоловіка суворо глянула. — Звісно, — не розчув підступу. — Роботу собі перспективну знайти, грошей наскладати, у нову хату накупити всього повно, щоби перед людьми не соромно. — А любов, виходить, для тебе після того мотлоху? — А що любов… Ну, рік-два, а потім люди звикають одне до одного, горе та біда їх докупи зліплять — не розчепити, отак і сунуть по життю до останку. — То наш рік уже скінчився? — Льошку очима пропекла, він і схаменувся. — Та я не про нас, Марусю! Я тебе усе життя любитиму. Ні в кого такої королеви нема. — Звісно! — погодилася. — І дружина у тебе — найгарніша, і оце стінка угорська, і крісла. Усе у тебе найгарніше! — І хіба погано? — не зрозумів. — Та ні, не погано, — сказала. — Оце боюся тільки, щоби ти мене у темряві з угорською стінкою не поплутав. Чи з кріслами. — Дивна ти стала, Марусю, — образився Льошка. — Я ж для тебе стараюся, для синочка Як же нам його назвати? — Жоффреєм назву! — оголосила. — Хоч бийся головою об стінку… нову угорську. Льошка битися об стінку не став, але дні зо два умовляв Марусю знайти хоч якесь ім'я, що буде найбільше суголосне до того Жоффрея. — Жорка! — умовляв. — Ну гарно ж! Жора… Можна Юрієм звати, а можна Георгієм. На третій день Маруся погодилася на Юрія. Саме вихідний день був. Льошка зранку в контору змотався, на мехдворі усе перевірив і гайда додому — ніяк на синочка надивитися не може. Льошка — у двір, Маруся— з двору. Удягнулася, наче на свято, на шию червоне намисто коралове повісила, синочка у ковдру загорнула і на руках несе, а у хат і ж візочок стоїть без діла. — І куди це ти, жінко? — здивувався Льошка. — До матері схожу, — Маруся йому. — Та хай сама прийде. Заразом на онука глянс. — Ні, Льошо. Сама піду. — Так і я з тобою. — Ні, — знову. — Сама хочу. — І… чому? — не втримав образи. — Розмова у мене до мами є. Хочу розпитати… Сон мені наснився. — Коли? — Давно, ще до того, як Юрко народився. — І що? — Довга розмова. Потім розкажу. — А намисто це кляте нащо вдягла? Маруся як почула — аж трусонуло її. — Кляте? Це ж чому воно кляте? Оце послухалася тебе, майже рік не носила… І що? Щастя через край полилося? Мало не всохла! Холодна стала та прозора, як той кришталь, щоб він був розколовся! — заговорила тихо, грізно. — І в чому я перед тобою винуватий? — Та геть у всьому! Просила ж тебе, щоби дівчинка була… І вінчатися… А ти зі своєю партією носишся, як дурень з писаною торбою, хай їй грець! Та нічого, нічого… Юрко мені ще до народження путь вказав. Ото і йтиму ним. — Який путь? Марусю, ти про що? Усміхнулася, як та навіжена, малого до грудей притисла, цілує. — Сон був… Маруся пішла до центру Рокитного степом. Льошка дивився їй услід — бач, як спину вигнула, підборіддя догори, груди вперед. Погані й добрі думки рвали душу навпіл: оце глянути з одного боку — хіба є краща за Марусю, а з іншого — нема спокою з нею поруч, зовсім нема, напруження незрозуміле і відчутне майже фізично весь час тримає напоготові. — Та що це я? — відмахнувся. — Все гаразд. Маруся наче почула. Зупинилася біля крайньої на новій вулиці хати, чоловікові махнула, крикнула так, що усі сусіди на своїх подвір'ях шиї поскручували: — Чуєш?! Як увечері не прийду, значить, у матері лишилася. — А я? — розлютився Льошка. — Крісла стережи, — розсміялася і пішла у степ. Для годиться, щоби сусіди не почали йому кісток перемивати, Льошка демонстративно-весело кивнув дружині услід і пішов у нову хату. На нові меблі глянув, поліз у холодильник — півлітра на стіл виставив, сала відрізав, сам собі налив Пив мовчки. До пізнього вечора. Одну пляшку прикінчив, за другу взявся. Коли у відчинене вікно глянув місяць, ледь зіп'явся на ноги. увімкнув світло, бо тільки тепер і помітив, що сидить у темряві, озирнувся — сам. Ще налив. — За твоє, Марусю, здоров'я! Упав і заснув біля нової угорської стінки. Того вечора Маруся довго не могла синочка угамувати — все плакало маля. Маруся гойдала його на руках, ходила по кімнаті і знай дивилася у відчинене вікно, наче далекі спогади повертали їй сили і наснагу далі и далі колисати сина без утоми і нарікань. Коли врешті Юрко заснув, Маруся підсіла до матері, яка штопала старі панчохи, обняла. — Мамо, розкажи, звідки у тебе намисто коралове? — Від баби Параски. — Орися не здивувалася питанню. — Чула, що була така. Та ти про неї нічого не розповідала. — Якось усе часу не було, — знизала плечима, наче вибачилась Орися. — Тепер розкажи, — попросила Маруся. — А у неї звідки коралі? — Казала, що від її матері. Як та помирала, віддала їх бабі Парасці. А моя мама, як у місто їхала у двадцять третьому, то намиста не взяла — боялася, що вкрадуть. Баба потім усе бідкалася — мовляв, взяла б намисто, може, і живою лишилася б. — А що з мамою твоєю сталося? Ти ж казала, від дизентерії померла, як тобі п'ятнадцять було? — Заарештували їх перед самою війною — і маму, і тата… Розстріляли як ворогів народу. Добрі люди мене сховали, потім у Рокитне до баби Параски переправили. Така
Вы читаете Молоко з кров'ю
