не вмовляла, на переїзд не погодився. Тетянка ридання облишила, щось собі покумекала. — Оце як мене Стьопка любить, аж страшно! — понесла по Рокитному. — Я ж, дурна, думала, що він заради Старостенкових обіцянок дати нову хату зі мною оженився. А він каже: «Оце тобі, жінко, мій головний доказ, що люблю тебе, як скажений. Плескають люди язиками, що через хату з тобою оженився, так не переїду я до нової хати! Не треба вона мені! Краще візьму в колгоспі матеріалів і батьківську відремонтую, як палац!» — Та може бути, — розмірковували рокитнянці, спостерігаючи, як рудий німець усе вошкається біля хати, — то одне підправить, то інше до ладу приведе. Та за кілька місяців пліткувати про дивакуватого Барбуляка стало нецікаво, до того ж, коли осінь занесло снігом, відразу у двох жінок животи повипиналися. — Марусю! Марусю! А ти кого хочеш? — запитала вагітна Тетянка вагітну Марусю, коли якось перестріла її на вулиці. — Аби не руде, — відрізала Маруся, а Тетянка усе розуміла по-своєму: — Дуже вже ти пихата, Марусько! — розсердилася. — Ну то й що, що ми із Стьопою не такі вже красені, як ти зі своїм Льошкою, а от дитинка у нас буде — найгарніша! От побачиш! — Таке дурне скажеш, сміх та й годі! — сказала Маруся, і Тетянка ще більше розгнівалася. — А у постелі ж який… Мамо рідна! Оце б і не відривалася від нього ні на мить, — цокала язиком. — Уже й живіт випирає, вже й незручно, а він ото припаде до мене: «Люба моя! Не можу без тебе! Давай останній разочок…» — Ох і брехлива ти, Тетяно! — сумно всміхалася Маруся. — Це я брехлива? — несло бібліотекарку. — Це ти — і брехлива, і пихата! Як ото на весіллі — люди добра бажали, а ти на мого Стьопку наплювала: мовляв, ні на що не здатний. Зараза! Зараза і все! Маруся Тетянку оком зміряла та спокійно так: — А чого ти бісишся, Тетяно? Мабуть, як ото німець з переляку в першу шлюбну ніч на тебе заскочив, так з тих пір більше й не заманиш до себе. — Та що ти верзеш?! — аж задихнулася Тетяна. Та на живіт показує. — А дитинка звідки? Вітром занесло? Та ти заздриш мені, Марусько! Бо мене Стьопа так любить, що все село про це гуде, а твій Льошка як зранку з хати вискочить, так до ночі собі роботу шукає, аби тебе не бачити. Заблищали залізом Марусині очі. Брови серпом вигнула. — То й дякуй мені, дурна! Нащо ж ти мене багнюкою обливаєш, коли я тобі таке щастя дала? — Ти? — Тетянка ротом повітря хапає, а нема повітря. Нема. — А хто ж? Старостенко?! — розсміялася — Іди вже, а то ще народиш рудого посеред дороги! І пішла сама. — Румунка пихата! — крикнула їй услід Тетянка. Та так крикнула — усі сили у той крик вклала. Ледь не впала, перелякалася: ще не вистачало, щоб дитинка довчасно вискочила через ту Маруську пришелепувату. Після тієї розмови з Марусею Тетянка так-сяк відсиділа до сьомої у бібліотеці й гайда додому. На диван всілася і так просиділа, поки Стьопка з бригади не повернувся. — А що це ти? — здивувався, побачивши урочисту, мов на партійних зборах, дружину. — Сідай, Стьопочко, — мовила Тетянка демонстративно кволо. — Сідай… Бо нема у мене сил до тебе підвестися. Стьопка насупився, на дружину з тривогою глянув. — Слаба? Давай по лікаря збігаю. — Не треба, — ще тихіше відповіла Тетянка. — А чого треба? — Ні, — вперлася, — спочатку сядь біля мене. Сів Навіть грубою долонею по Тетянчиній руці тонкій провів. Ти як? Що з тобою? Дитина штовхається? — Та ні! — заплакала. — Серце розривається. — Чого це? — зовсім заплутався. — Маруську Льошчину сьогодні перестріла… — замовкла, на чоловіка — зирк. Сидить супиться. — Ото диво! Це якби ти у Рокитному слона перестріла чи мавпу якусь, — каже. — Краще б слона! Бо так ця Маруська нас із тобою образила, що аж жити не хочеться! Оце чекала тебе, чекала і думала собі — краще вдавитися, ніж таке… — Та яке? — Стьопка голову опустив, геть посірів. Тетянка йому в очі заглядає. — Сказала, що наказала тобі на мені оженитися! Та ні! Не те… Якось так сказала, ніби від себе відірвала і мені віддала. Підвівся важко. Рукою махнув. — Пусте… Я думав, щось серйозне, а ти мені бабськими побрехеньками голову морочиш. — Пусте? — повеселішала. — Та ж і я собі думаю: Маруська б скоріш у старих дівках лишилася, ніж на мого Стьопу глянула, бо ж так гордиться своєю красою, що й підійти страшно. Скривився, наче зуби ниють. — А їсти с? Підхопилася, до чоловіка йде. — А скажи, що любиш! Скажи, бо щось я того слова ніяк не почую. — А їсти… — Ну, скажи… Любиш? Дружині в очі глянув, окуляри поправив. — Я тобі більше скажу, Тетяно. Одна ти у мене. Чуєш? Одна на увесь білий світ.
І — ніби враз тихо стало. Наче тому світові білому вкрай важливо було почути, що нема у німця нікого… Ну зовсім нікого, хіба що — горбоноса дружина. Тетянка посміхнулася. «Це ж щастя яке!» — подумала. Він гірко всміхнувся їй у відповідь. «Це ж горе яке!» — подумав і, щоби сльозами не вмитися, повторив: — А їсти. Підхопилася, заметушилася, ще й щебече. — Зараз, зараз… І борщу наварила, і картоплі насмажила. І ковбаску мати принесла. І оце… — зупинилася, очі хитрі, наче велику таємницю відкрила, — …штани твої складала, а у кишені дві цукерки шоколадні. Завмер, почервонів. — Давай сюди! Тетянка аж присіла. — Та нащо? За руку вхопив, стис, аж посиніла. — Кажу, віддай! Розревлася, руку висмикнула, з кишені цукерки дістала і жбурнула на підлогу. — Та подавися! Німець нахилився, цукерки підняв, у кишеню обережно поклав, піт з чола витер. — Ось… — Усі гроші з кишені витяг, Тетянці кинув. — Купи собі тих цукерок хоч на всі… А ці… — замовк, почервонів. — Колись фашист один… мамі цукерку дав… Мене врятував, сам загинув… Тепер ось… Дорогі вони мені. Найдорожчі… Тетянка й собі почервоніла від роздратування: меле чоловік чортзна-що! — Хіба «Кара-кум» — німецька цукерка? Та ту цукерку, яку німець дав, мабуть уже
