Молоко з кров'ю

з'їв давно! — Не з'їв. — А де? — Ніде! — розсердився. — Давай уже їсти, бо за твоїми балачками усі кишки поскручувало. Маруся забула дивний сон, наче й не було його ніколи. Мляво поралася у новій хаті, та Льошка не ображався — хай дитинку береже, а хату він сам облаштує. Щодня приходила Орися і все щось несла й несла зі старої хати у нову, мовляв, отак ти, доню, гарно збиралася, коли переїжджала — і миску забула, і капці старі не взяла, і рушники нові у шухляді лишилися. — А оце під диваном коробку з-під взуття знайшла, — сказала одного разу. — Відкрила, а там цукерок повно, наче хто їх там роками складав. — Усміхнулася. — Ох і балує тебе чоловік. — Викинь, мамо, ті цукерки, — відказала Маруся. — Старі… Тепер зовсім негодящими стали. — А поміж цукерок намисто коралове, — веде Орися далі. З кишені вийняла, на стіл поклала. — Мабуть, шукала… Маруся біля мами до столу сіла, намисто важке долонею погладила. — Ох і скучила я за ним! Оце майже рік не ношу, а кожного дня рукою по грудях — все шукаю свої коралі. — От і носи. — Не носитиму. — Ох, ці мені примхи! — Орися до намиста руку простягнула, прибрати хотіла, каже: — Добре, назад покладу. Маруся намисто вихопила, до грудей притисла. — Та ні… Хай у мене буде. От би й згадати Марусі дивний сон, та — ні, повела мати у малу кімнатку, де вже й візочок стояв, і дитяче ліжечко, і пелюшок зо два десятки. — А чого ж усе рожеве? — спитала Орися. — Бо донечка буде, — упевнено відповіла Маруся. — Хтозна? Купили б жовтих пелюшок чи білих… І дівчинці підійшло б, і хлопцю, — сказала розсудлива Орися. — Анжелікою назву, — притулилася до мами Маруся. — Жінка така була… Сама красива. Усі чоловіки від неї божеволіли, а вона кульгавого та шаблею порубаного любила. — Прости Господи! — перелякалася Орися. — Оце ти своїй дитині такого чоловіка бажаєш?! Наприкінці березня у районному пологовому будинку Маруся народила вправного, міцного хлопчика, і, тільки він випурхнув на руки акушерки, і та радісно оголосила: «Хлопчик!», спробувала підвестися з крісла, впала, але прошепотіла: — Не плутайте мене… Дівчинка… — Хлопець! — акушерка піднесла тремтячу живу грудочку до Марусі. — Богатир! А красень… — Та поверніть! Поверніть, щоби видно було, — розплакалася, і збентежена акушерка покрутила новонародженим перед Марусиним лицем. — Чи не раді? — Чоловік вмре од радості, — прошепотіла. Чогось приклала руку до грудей, слабо всміхнулася, а акушерка поклала малюка просто Марусі на груди. Маруся подивилася на біле личко з чорними оченятами та такими ж чорними кучериками, обережно торкнулася дитинки. — Оце, синочку, ти тепер моє намисто. Акушерка розсміялася. — Це точно! У мене двійко. Близнюки. Уже по двадцять обом, а й досі сидять у мене на шиї. Та — нічого… Чоловік є, піднімете. За тиждень після Марусі Тетянка прямо у бібліотеці народила руду дівчинку. Звісно, що не спеціально цілилася, щоб серед книжок мучитися. Ще за місяць до строку пішла у декретну відпустку, та іноді заглядала до бібліотеки, аби розтлумачити школярці Маринці, яка взялася після уроків у бібліотеці підробляти, як вести облік книжок, формуляри складати і берегти книжки від пожежі, бо ж були у Рокитному такі собі читачі, які прямо із цигарками намагалися у бібліотеці тирлуватися. І в той день заскочила. Навіть ухопилася за стос зданих читачами книжок, аби віднести їх на полиці, три кроки зробила… — Ма-а-а-мо! — перелякалася. На підлогу опустилася. — Ну, все! Помру! Не померла. Поки прудка Маринка вихором змоталася до Ніни Іванівни у школу, потім до фельдшерсько-акушерського пункту за медсестрою Наталею та в контору, бо голові колгоспу геть усе треба знати, Тетянка уже змирилася з обставинами, лежала на підлозі за бібліотечною стійкою і намагалася дихати так, як написано у розумних книжках. Ніна Іванівна і медсестра Наталя прибігли якраз у ту мить, коли Тетянка натужилася і без зволікань та болю за кілька хвилин народила галасливу дівчинку. — Ой! Побіжу голові скажу, що дівчинка! — зраділа школярка Маринка. — А Стьопа… Стьопа вже знає? — спитала Тетянка. Вона ще лежала на підлозі, встати боялася, хоча — змогла б. Медсестра вже загорнула руде дівча у простирадло, дала Тетянці у руки Тетянка всміхнулася й оце вдруге за життя стала такою красивою, що не помітити цього було просто неможливо. — Стьопа? Який Стьопа? А-а! Німець! Ой! Про нього я забула, — призналася Маринка. — Так бігом! — наказала Ніна Іванівна, і дівча дременуло чимдуж. Стьопка саме сидів у тракторі, дивився у весняний степ, курив, як та зараза, і думав, що треба було свого часу їхати на навчання, бо все одно Маруся стала далека, як зірка у небі, а на навчанні, може, хоч би якось забув про неї. Витяг з кишені цукерку, подивився, зітхнув та сховав… — Дядьку Степане! — загорлала за його спиною Маринка. Озирнувся. — Ти що, здуріла? Який я тобі дядько? Мені ще й тридцяти нема. — А як же мені вас звати? — розгубилася Маринка. — Степаном зови, — відповів. — А чого треба? — Нічого! У вас донька народилася. У бібліотеці! — засміялася. — Мабуть, страх розумною буде! І побігла. Німець зіскочив з трактора, гукнув дівчин)". — Стій! — забурмотів. — «Страх», «страх»… Ото ж і воно. Маринка озирнулася. — Чого вам? — Іди сюди. Спитаю щось по секрету. Підійшла. Німець почервонів і тихо запитав Маринку. — А ти її бачила? — Кого? — не зрозуміла Маринка. — Ну… Дівчинку малу… Що народилася. Маринка весело замотала головою: а як же! Німець почервонів ще більше і ще тихіше запитав: — А ніс у неї… З горбом чи… — Та ні! Маленький симпатичний носик. їй-бо! Не брешу! — Оце діло! — повеселішав німець і побіг до бібліотеки. Льошка так пишався народженням сина, що насторожений Марусин настрій списував на важкі муки, що випали їй під час пологів. — Лежи, лежи, не вставай, — крутився вужем. — Зараз бабів гукну, хай з онуком бавляться, а ти сил набирайся… — Для чого? — питала