воно ж, як уважно придивитися, зовсім на Марусине не схоже, — і коралі дрібніші, і намистинки нерівні, якоїсь непевної форми, мовби недороблені. — Вдягну! — вирішила. Тільки коралі на шию повісила, аж німець додому. Втомився у смерть. Хто б і хотів йому закинути, що задарма день пройшов, і той би не посмів — лице у мазуті, очі сну просять, руки аж тремтять — так біля тих тракторів натрудився. На жінку глянув. — А що це ти, Тетяно, вирядилася? — Та нічого! Тебе зустрічаю, ріднесенький, — так лагідно, аж само у вуха ллється. Озирнувся німець — не вистачає чогось. — А… мала де? — зрозумів, що не чує ані плачу дитячого, ані сопіння солодкого. — У мами залишила. Дуже вже просила з онукою трохи побути. — Хай би сама прийшла, — здивувався та каже: — Давай скоріш поїсти, бо ще хвилина і ложку до рота не донесу. За мить впоралася — на стіл скатертину, на скатертину тарілки — гречка з котлетами, огірки з помідорами, часнику зубчик, бо любить… Стьопка гречку в ложку набрав, до рота доніс і завмер. — А нащо ти намисто натягла? — врешті помітив на жінчиній шиї дрібні коралі. — Аби тобі сподобатися, — відповідає обережно. А що, як лусне тією ложкою по тарілці, підскочить — і з хати. Тетянка ж не дожене, і не тому, що бігати розучилася, ні, просто їй тоді — в інший бік, до мами за малою. — Зніми. І так подобаєшся, — мовив німець втомлено, кашу швиденько доїв, огірком хрумкнув, і, здалося жінці, від утоми впаде зараз без задніх ніг і засне. Німець важко підвівся, окуляри на носі поправив, рудого чуба долонею прим'яв. — Піду… — Куди? — На ставки… Та не тривожся, скоро повернуся. — Стьопочко, ти ж на себе глянь — втомився, аж дух з тебе виходить. Лягай уже, ріднесенький. Відпочинь… Завтра ж прокидатися вдосвіта, — умовляє, а сама уже посуд зі столу прибрала, скатертину склала. — Ще належуся… — І з хати. Тетянка за ним. Під руку взяла і суне разом із німцем до хвіртки. — З тобою піду. У німця ледь «Пегас» з рота не випав. — Якого ляду? — От ти не розумієш, — так само лагідно. — Мама каже — а їй «Заслужену вчительку» дали, — що у чоловіка і дружини мусять бути спільні інтереси. Тоді й сім'я міцною буде. На вулицю вийшли. Німець тоскним поглядом вулицю вимів — хоч би де вогник. — Що ж твоя мама з батьком на пару до хряка у загородку на екскурсію не бігає щодня? — каже. — Не чіпай моїх батьків, — ледь не зірвалася Тетянка, та втрималася, далі веде: — А я оце подумала — чоловік коханий риболовлю любить, а я, як та курка, у хаті вошкаюся, замість того, аби з ним разом… укріплювати… сім'ю. — То вже б і малу за собою тягла?! — дратівливі нотки почулися Тетянці у голосі чоловіка. — А я, Стьопочко, півгодинки з тобою на ставку посиджу, до плеча твого притулюся, як та рибка… І за Ларочкою до мами побіжу. Ти зі ставка додому прийдеш, а ми уже на тебе чекаємо. І я, і Ларочка… Німець ніяково вивільнив руку, у яку намертво вчепилася бібліотекарка, врешті засмалив «Пегаса» і відповів: — Не треба ти мені на ставку. За малою ходи. Дома зустрінемося. Стьопка пішов тихою рокитнянською вулицею. Попереду — Орисина хата під великим кущем бузковим, далі до кінця вулиці й у степ — ставки. Бібліотекарка йшла за чоловіком, утирала сльози і кидала йому в спину: — А ловити на що будеш? Де твої вудки? — На ставку сховав, — відповідав, не обертаючись. — Побачити хочу. За тобою піду! Зупинився, до Тетянки обернувся. — Ходи краще додому, жінко, бо я хоч і терплячий, та можу і поміж очі врізати. Знову рушив. Вона не відстає. Німець повз Орисину хату пройшов, на зачинене вікно сумно глянув. Став. Тетянку за руку вхопив, на середину вулиці поволік, у степ лицем поставив. — Оце там ставки! — вказує, наче Тетянка не з Рокитного, а з Марсу в село впала. — Йди і шукай, якщо тобі у голову моча стукнула. Розвернувся — і ходу в інший бік. — А ти куди? — зовсім розгубилася бібліотекарка. — Дитину додому принесу, бо з тебе, бачу, мати, як з гімна куля! Так Тетянчині експерименти нічим і закінчилися. Стьопка Ларочку додому приніс, у люльку вклав, чогось півночі сидів біля донечки, дивився на ясне личко та усе зсував брови, аж на переніссі зморшка лишилася. «Що його гризе? — Тетянка робила вигляд, що спить, непомітно спостерігала за чоловіком з ліжка і відганяла від себе страшні думки як геть неможливі. — Де та зірка румунська, а де мій німець», — усе заспокоювала себе. Маруся за рік хазяйнування у новій хаті геть змарніла, поки незвідана, нездоланна сила не вхопила її за комір і не потягла до старої хати під бузковим кущем. Після тієї нічної розмови з матір'ю Маруся у нову хату з газом повернулася, але відтепер чи не щодня знаходила причину, щоби до матері збігати. Малого на шкіряний диван вкладе, під вікном стане, коралове намисто на високих грудях перебирає, знай всміхається — і нема їй біди, геть усе навкруги добром до неї пашить, мала кімнатка стіни відсуває, наче цілий світ вмістити хоче. Німець зміни у хаті під бузковим кущем одразу помітив. Настороженим став, йде вулицею і все зиркає на Марусине подвір'я — чиє вона там? З їхньої останньої зустрічі спливло понад рік. Як прошепотів їй тоді біля лавки «Прощавай, Маруся», так і упевнився, щоб більше ніколи її не побачить, а вона й допомогла — на нову вулицю переїхала. З думками сутужніше було. Як не старався німець відігнати спогади про Марусю, як не домальовував на її уявному портреті вуса чи, приміром, бороду чи зайвих кілограмів десять, Маруся і тут насміхалася. Легко трусоне плечиком, усю ту дурню скине і знову перед Стьопчині очі — красива, як та мрія. «То й живи, Марусю, у моїй голові, — подумав. — Від того нікому не погіршає». З головою розібрався — не знає, що з ногами робити. Як ніч, так і несуть до бузкового куща. Хоч би як не втомлювався, а пройде порожньою вулицею, на Марусине вікно хоч здалеку гляне, для годиться у ставок плюне і тільки тоді — додому. Понад рік не бачилися… Стьопка лише раз помітив Марусю на
Вы читаете Молоко з кров'ю
