відповідала: — Мене чоловік до Поперека у секретарки не пускає. Була в тому частка правди Льошка повісився б од образи, та Марусі й самій недуже хотілося служити бридкому Попереку. А жити ж на щось треба, бо хоч і заробляв Льошка непогано, та пропивав чимало. Якось Маруся сплела капелюшка Юркові, потім кофтинку, потім у швейній машині розібралася і скоро пів-Рокитного в неї обшивалося. Якось і Тетянка Стьопчина завітала. — Марусю, я оце подумала — нащо нам старими образами жити… Маруся всміхнулася, як окропом на лице. — Аз чого ти, Тетяно, такою доброю стала? Бібліотекарка покрутилася, метрів п'ять тканини дістала і не втрималася, похвалилася: — Оце слідую твоїм порадам, бо зрозуміла — правду ти казала. Дарма я на тебе погане подумала. — Про що це ти, подружко?! — насторожилася. — Про які поради? Наче не провидиця, у карти не дивлюся, людям не брешу. — Забула, як на моєму весіллі побажала мені знайти коханця гарного, бо німець ні на що не здатний? Маруся розсміялася. — Невже Стьопка до тебе за стільки років тільки раз і торкнувся? — замовкла, бібліотекарку поглядом зміряла. — Що, Тетяно, урвався терпець? Вирішила плаття пошити і піти собі коханця шукати? Тільки хотіла додати, що не у платті справа, а бібліотекарка очі до стелі підкотила. — А чого його шукати?.. — і додала тихо та гордо. — Маю… — І май, — відрізала Маруся, бо чогось так образилася, наче і не сама Старостенкові у вухо дзижчала, щоби німцю горбоносу підсунути. — Ого! Ви тільки подивіться на неї! — здивувалася Тетянка. — І не спитаєш хто? — Нащо? — Бо ж від завидків ноги відніме! — похвалилася, озирнулася, наче у Марусиній кімнаті засідка, очі вирячила і прошепотіла: — По-пе-рек! — Голова? — не повірила Маруся. Бібліотекарка радісно кивнула і вже не приховувала подробиць, бо чого їх ховати, як про головне проговорилася, хоч голова і стукав пальцем по столі, малюючи страшні картинки їхнього з Тетянкою майбутнього, якщо хоч хтось у Рокитному дізнається, що у бібліотеці — храмі духовності та знань — час від часу голова скидає штани і таке з бібліотекаркою витворяє, що та потім гортає іноземні порнографічні журнали (вчителька Ніна Іванівна свого часу відібрала у хлопця з восьмого класу і веліла доньці спалити у грубі) і навіть там нічого подібного знайти не може. — Так ти оце з ним без любові злигалася? — тільки й запитала Маруся. — Близькі стосунки народжують дуже хвилюючі відчуття, — пограла бровками Тетянка. — Можливо, це і є любов, бо як він мене… — Стривай, — перебила її Маруся — Ти оце мені прийшла про свої злягання розповідати чи плаття шити? Бібліотекарка насупилася, і Маруся раптом подумала, що тепер завидлива і взагалі-то нещасна Тетянка стає небезпечною людиною, бо може підбурити Поперека до будь-якої дурні. Напружилася… Згадала, як сама Льошку Попереком обізвала. Напружилася ще більше і раптом тихо сказала: — Стерво! Йди геть! Не буду тобі шити! Тетянка не погрожувала, як думала Маруся, не розревлася, тільки почервоніла як буряк, згорнула матерію і вискочила з хати. А Маруся сіла — й ну думки перебирати. Надовго задумалася. Юрка з дитсадка забрала, до Орисі зазирнула, пішла з сином до нової хати, чоловікові їсти наварила, попрала геть усе, що брудного знайшла, а думки десь блукають. Льошка додому повернувся. Сіла біля нього. — Знаєш, Льошо, — йому впевнено. — Ось підказує мені серце, що недовго Попереку по Рокитному швендяти. — Твої б слова та до Бога, — гірко відповів Льошка. — У вас, комуністів, свій бог, — сказала, чоловікові тарілку з гарячим супом підсунула. — їж і не пий мені. Оце завтра, приміром, тебе у район викличуть, спитають, чи готовий господарство очолити, а ти що? Онде синці під очима, з рота — як з тої пляшки. — Замовкла — їж. А я до матері піду. Справа у мене є. — Добре, — одразу погодився, бо так Маруся казала, наче знала щось важливе і рятівне. Маруся до старої хати прийшла вже по-темному. Юрка спати вклала, Орисі ліки дала, вікно відчинила і сіла біля столу. Аркуша зі шкільного зошита вирвала, кулькову ручку на газеті розписала. Задумалася. Чи варто писати? Льошку згадала… Стьопку… Та що там думати — писати! Геть з Рокитного ту заразу! І хай підстилку свою бібліотечну із собою забирає. До аркуша схилилася. «Першому секретареві районного комітету Комуністичної партії. Обурені рокитнянці звертають увагу районного комітету партії на те, що голова місцевого колгоспу Поперек Микола Миколайович веде аморальний спосіб життя, який не. відповідає високому званню комуніста і керівника, має за коханку Тетяну Барбуляк, працівницю рокитнянської бібліотеки, де він разом із нею влаштовує оргії й усілякі неподобства у робочий час. Рокитнянці». Перечитала. Папірець склала — до конверта. Заклеїла. Конверт підписала. У кишеню всунула і стала до вікна. — Давай уже, Стьопо. Ходи. Ти мені сьогодні особливо потрібний. Німець об явився аж після опівночі. Поклав цукерку на підвіконня. — Якась ти сьогодні сумна, Марусю. З вікна нахилилася, намисто Стьопку по щоці вдарило. — Прости мені, Стьопо, Негарне я діло зробила, як тобі горбоносу висватала. — Пусте, — знизав плечима. — Я її не помічаю, а тепер і вона від мене відчепилася. — Ні, Стьопо, не пусте. Паскуда вона. Стережися її. — Кажу, пусте, Марусю, значить, пусте. Чого це ти про неї згадала? Розсміялася. — Не зважай. Пусте… — То мені?.. — був уже до вікна поліз. Маруся його зупинила, конверт дала. — Дуже прошу, Стьопо. Вкинь міста в поштову скриньку біля контори. Та так, щоби ніхто не побачив. Чуєш? — А що за лист? — Дуже важливий. Дуже… — каже. — І зараз же вкинь. Обіцяєш? — То піду? — на Марусю глянув. — Ти ж вікно надовго не зачиняй… — Йди. Минув день, другий, тиждень, а у Рокитному нічого не відбувалося. Не понаїжджали районні партійці з перевірками, не надрукували у районній газеті фейлетон про ганебні вчинки комуніста Поперека. Тихо. Маруся від
Вы читаете Молоко з кров'ю
