напруженого очікування навіть спартачила сукню подружці Олені, жінці Кості-баяніста. — Перероблю! — пообіцяла і все визирала на вулицю: чи не їде часом незнайома машина з чужими людьми. Та замість чужих людей за тиждень до Марусі припхалася вкрай розлючена Тетяна. — Чого тобі? — грубо спитала Маруся. — Сказала вже — шити тобі не буду. — Та здалося мені твоє шиття! — зашипіла Тетянка і помахала перед Марусиним носом тим самим листом, який Маруся так старанно писала тиждень тому. — Що це? Твій Поперек змушує конспектувати усе, що з тобою робить? — насупилася. — Ти писала? Ти? Ти? — тряслася Тетянка. — Дай почитати, тоді й скажу! — Маруся їй. — Не придурюйся! Ти про мене з Миколою в район написала! Ти! Знаю! Бо заздриш мені так, що аж теліпає тебе! Заздриш! Заздриш! А не знала, дурна твоя голова, що у мого Миколи в районі друзів повно. І секретарка… Листа не зареєструвала, а скоріш Миколі передала. Зрозуміло?! — О! Так він і з секретаркою районною спить?! — Маруся вже не могла втримати гнів. — А то ти не знаєш. як це робиться?! Сама зі старим Старостенком спала та все на вухо йому свої примхи нашіптувала. Це ти, гадюко, його змусила, щоб він мене із тим німцем драним оженив! Ти! Ти, гадюко… А я б могла за Поперека вийти чи ще за когось із начальства! А ти… Маруся розмахнулася та як вріже бібліотекарці по щоці. Та й перекинулася. Об стілець головою вдарилася, сидить на підлозі й аж виє од ненависті. Маруся її за шкварок взяла. — Ти хоч світлу пам'ять Матвія Івановича не ганьби, сволото! І по собі усіх не рівняй! — замовкла, бібліотекарку трусонула. — А листа такого кожний написати міг. Сама язиком по селу понесла. Я в тебе не випитувала. Та і вікна у бібліотеці — півметра від землі. До них хіба що немовля не дотягнеться. Бібліотекарка зиркнула на Марусю з переляком. — Господи, як же я не подумала… Що ж робити? А Маруся — далі. І аж тремтить. — Мабуть, уже все Рокитне з твоїх з Попереком подвигів регоче. Ото. треба до клубу сходити, а то все шию та шию, геть ніяких новин не знаю. А біля клубу люди чогось другий тиждень перемовляються між собою і так регочуть, що аж у моїй хаті чути. Треба сходити. Бібліотекарка сполотніла і схлипнула. — Марусю! Ми ж подругами колись були! Марусю! Що робити?! — Хай твій Поперек чеше з Рокитного, поки його, як дуже перспективного, кудись на Далекий Схід не відправили. — Таке скажеш! Він же собі не хазяїн. Куди поставили, там і повинен… — Заплакала. — Марусю! Він мене живцем з'їсть. Клялася, що нікому не скажу, а тепер він думає, що я… — А ти йому про вікна скажи, — наказала Маруся. — Хай сам у них гляне, як буде навколо бібліотеки крутитися. Бо районна секретарка одного листа перехопила, а люди тим часом, може, уже десять нових написали. — Плюнула: — Тьху, гидота! Щоби вам… Вказала бібліотекарці на двері: — Сама побачиш — не поїде твій Поперек з Рокитного, тобі ж гірше буде. Тетяна здиміла, а Маруся так засмутилася, що аж пальці голкою поколола: і що його робити? Не здалася. Півроку потайки писала в район і на початку сімдесят сьомого Поперек таки чкурнув з Рокитного за день, наче й не було його ніколи. Бібліотекарку за собою не покликав. — Виробничі шльондри залишаються на місці виробництва у спадок новому керівництву, — сказав Тетянці без церемоній під час останнього злигання. Бібліотекарка застигла у тяжкій жіночій скорботі, бо — куди не глянь — нікому не потрібна. Була б до чоловіка притулилася, та за два роки під Попереком так звикла нехтувати ним та насміхатися, що тепер і підступитися боялася. За місяць після від’їзду Поперека бібліотекарці було вже не до скорботи. Такий страх взяв, хоч у зашморг: Поперек, виїхавши з Рокитного, залишив своє сім'я. У бібліотекарці. — Аборт?! — перелякалася стара вчителька Ніна Іванівна. — Нізащо, доню! — І додала урочисто: — Будемо народжувати, — наче ото сама дев'ять місяців блюватиме від токсикозу і звиватиметься од болю під час пологів. — А Стьопці як сказати? — ляпнула Тетянка. — Я його сама обрадую, — відповіла вчителька і раз припхалася на тракторну бригаду, де Стьопка уже за бригадира був. — Вітаю, любий зятю! — З чим? — спитав німець. — З другою дитинкою. Тетянка вагітна! Буде оце Ларочці братик. Чи сестричка! Німець ледь не впав. На жінчину мати крізь окуляри глянув, бригаду кинув і пішов додому. Горбоноса жінка, як засватана, сиділа на дивані і з благанням дивилася на чоловіка. — Так ти таки паскуда, — тільки й сказав Стьопка. — А я не вірив. — Стьопочко… Оце тільки раз… Через тебе… Бо не хотів… — забелькотіла. Стьопка розгублено озирнувся, наче підтримки шукав. Замість підтримки витяг з кишені «Пегаса». — І що мені тепер робити? — Не кидай… Благаю, благаю… Аборт би зробила, та лікарі кажуть — пізно. — Голову твою лікувати пізно, — відповів німець і пішов з дому. Під ранок додому заявився. П'яний. Бо зовсім нічого не розумів. Пішов був до Марусі, та не знав, як виправдатися. Що казати? Жінка вагітна, але то не я? Засміє і прожене навіки, бо раз уже клятву порушив. Не повірить. Нізащо не повірить. Стьопка присів під Марусиним вікном і, коли вона підійшла, встав і сказав: — Гони мене, Марусю! Немає у мене фактів, щоб довести — не зраджував я тобі. — Ти про жінку свою? — спитала Маруся тихо. Німець головою мотнув, мовляв, про неї. — Твоя правда була… Паскуда вона… Від когось завагітніла… — Ну, не від тебе. Це точно, — відповіла Маруся, і німець зовсім розгубився. Готувався у грудки себе бити, а вона, бач, і не гнівається… Маруся хоч і перехрестилася, коли Поперека здихалася, та раділа недовго. Льошка головою став, пити кинув, згадав врешті про Марусю і малого Юрка і все хвалився районному начальству, коли те до Рокитного навідувалося, що у нього найкращі жона і син. Юрко і дійсно гарним ріс. Розважливий, розумний. Ще й п’яти немає, а воно вже й читало, і числа додавало й віднімало. — Красивий, як Маруся, а
Вы читаете Молоко з кров'ю
