їхнього зникнення та повернення. Що ж стосується дядька Ендрю, то в такому брудному одязі та з перемащеним у медові писком його все одно ніхто не впізнав би. На щастя, двері до будинку були прочинені, бо покоївка стояла, смакуючи забаву (ну що за день видався у дівчини!), тож діти з легкістю похапцем заштовхали дядька до покою перш, ніж у когось виникли запитання.
Дядечко Ендрю помчав сходами попереду всіх, і в дітей зародилася моторошна підозра, що він прямує до себе на горище, аби сховати інші персні. Та вони марно хвилювалися. На думці в нього зараз не було нічого, окрім сулії в його шафі, тож він миттю зник у своїй спальні та зачинив двері на ключ. Трохи згодом він вийшов знову (минуло не надто багато часу), вже в халаті та почвалав до лазнички.
- Ти можеш подбати про інші персні, Пол- лі? - запитав Діґорі. - Я б хотів піти до мами.
- Добре. Пізніше побачимося, - сказала Поллі та подріботіла сходами вгору.
Діґорі постояв хвильку, відсапуючись, і потихеньку увійшов до маминої кімнати. Він побачив її; вона лежала, так само, як і сотні разів перед тим: на високо збитих подушках, із блідим, висушеним лицем, поглянувши на яке, несила було стримати сльози. Діґорі витяг із кишені Яблуко Життя. Так само, як Відьма виглядала геть по-іншому в нашому світі та в своєму власному, плід із далекого гірського саду теж змінив свій вигляд. У кімнаті було багато кольорових речей: пістрявий коцик на ліжку, барвисті шпалери, промінь сонця, що сяяв крізь шибу, і мамин прегарний, блідо-блакитний жакет. Та щойно Діґорі дістав із кишені яблуко, всі інші кольори, здавалося, зблякли назавжди. Усі речі до одної, й навіть сонце у вікні, - все тепер видавалося блідим і потьмянілим. Сяйво чарівного яблука відкидало дивні полиски на стелю. Ніщо, окрім нього, не було варте уваги: відвести очі від прекрасного плоду не ставало сили. Кімнатою розлігся такий аромат, ніби просто в небесах прочинилося віконце.
- О, любий, що за краса! - сказала мама.
- Ти ж з’їси його, правда? З’їж, будь ласка! - попросив Діґорі.
- Навіть не знаю, що на це скаже лікар, -засумнівалася вона. - Але справді... мені й самій здається, що його можна з’їсти.
Діґорі почистив яблуко, порізав і кавапьчик по кавальчику став давати його мамі. Щойно жінка доїла останній, як посміхнулася, голова її похилилася, і сердешна заснула - справжнім, здоровим, солодким сном, без цих мерзотних пігулок, - і Діґорі знав, що це було саме те, чого їй найбільше хотілося. Хлопець був упевнений, що в маминому обличчі щось невловно змінилося. Він подався вперед, поцілував її ніжно- ніжно та навшпиньки вийшов із кімнати - серце несамовито калатало йому в грудях. Вирізане з яблука осердя хлопчик забрав із собою. Решту дня Діґорі дивився довкола себе, дивувався, яке все довкруж буденне та немагічне, і надія холола в його серці; але варто було згадати Асланове обличчя, як полум’я знову розгорялося. Увечері Діґорі зарив яблучний качанчик у саду за будинком.
На ранок, щойно до мами із черговим візитом прийшов лікар, Діґорі перехилився через поруччя на сходах, наслухаючи розмову. Він почув, як лікар виходить разом із тіткою Летті й каже:
- Міс Кеттерлі, це найдивніший випадок за всю мою лікарську практику. Це... це наче Диво якесь.
В обід Діґорі пішов до саду та свистом подав Поллі таємний сигнал (прийти знову того ж дня їй не вдалося).
