Розділ п'ятнадцятий
КШЕЦЬ ОДНІЄЇ ІСТОРІЇ ТА ПОЧАТОК ІНШИХ
- Коли я з вами, персні вам ні до чого, - пролунав голос Аслана.
Діти закліпали очима та роззирнулися. Вони знову були в Лісі Поміж Світами; дядько Ендрю лежав на траві, поринувши в сон.
- Покваптеся, - сказав Лев, - вам уже час додому. Але спершу ви маєте побачити дві речі: одна з них - попередження, а друга - наказ. Погляньте сюди, діти мої.
Вони подивилися й помітили маленьку западинку в землі, теплу, суху, порослу травичкою.
- Коли ви були тут востаннє, - мовив Аслан, - западинка була озерцем, стрибнувши в яке, ви опинилися в світі, де помираюче сонце осявало млявими променями руїни Чарну. Зараз озерця немає. Світ зник, ніби його й не було. Нехай народ Адама і Єви не промине це попередження.
- Так, Аслане, - разом відповіли діти.
Проте Поллі додала:
- Але ж ми не настільки зіпсуті, як той світ, правда, Аслане?
- Ще ні, Донько Єви, - сказав той, - ще ні. Але ви розвиваєтеся схожим шляхом. Хто заприсягне, що якийсь мерзотник із вашого племені одного дня не осягне яку-небудь жахливу таємницю на шгиб Скорботного Слова і не візьметься нищити все живе? І дуже, дуже скоро, перш ніж ви обоє постарієте, на чолі великих народів вашого світу стануть тирани, які дбатимуть про радість, справедливість, милосердя не більше за імператрицю Джедіс. Нехай ваш світ стережеться. Таке моє попередження. А тепер щодо наказу. Якнайшвидше відберіть у цього вашого дядька магічні персні й зарийте там, де жодна жива душа не знайде.
Обоє дітей поглянули на Лева при цих словах. І раптом (вони ніколи так і не збагнули, як це сталося) його обличчя стало неспокійним золотим морем, на хвилях якого вони гойдалися, і така сила, і така свіжість охопила їх, прокотилася ними, переповнила їх зсередини, що здалося, ніби до цієї миті вони ніколи ще не були ані щасливими, ані мудрими, ані добрими, ані просто навіть живими чи пробудженими. Спогад про цю мить залишився з ними назавжди, і тому протягом усього життя кожен із них, щойно зачувши сум, страх чи злість, думав про те золоте блаженство і відчував,
що воно усе ще тут, поруч, прямо за рогом чи просто за дверима, що воно прийде і до глибини душі наповнить певністю в тому, що насправді все гаразд. Уже наступної миті всі троє (дядько Ендрю врешті прокинувся) перекидом шубовснули в гамір, спеку та гарячий дух рідного Лондону.
Вони стояли на хіднику перед входом до будинку Кеттерлі, і все було так само, як в момент їхнього вибуття, хіба що зникли Відьма, кінь та фірман. Був поламаний ліхтар, були уламки кебу, і був той самий натовп. Усі навперебивки ґавенділи, біля побитого поліцая стояли на колінах люди, стурбовано промовляючи: “Здається, оклигує”, або “Як ти, старий?” або “Швидка ось-ось приїде!”.
‘'Боже милостивий!” - подумав Діґорі. - “Схоже, всі наші пригоди тривали не більше хвильки!”.
Багато хто ошелешено роззирався за Відьмою та конем. На дітей ніхто не звертав уваги, бо жодна душа не зауважила
