- Ти чудово впорався, - промовив Лев громовим голосом, аж земля задвигтіла.
Діґорі зрозумів, що ці слова зараз чув кожен мешканець Нарнії, і що їхня пригода стане легендою, яку батьки переповідатимуть синам не одне століття, а може й довіку. Та йому було не до гордощів, бо годі було й думати про пику віч- на-віч із Асланом. Цього разу хлопець відчув, що може спокійно дивитися Левові у вічі. Усі проблеми якось несподівано забулися, поступившись місцем цілковитому блаженству.
- Ти чудово впорався, Сине Адама, - знову повторив Аслан. - Заради цього плоду ти страждав від голоду, потерпав від спраги і лив гіркі сльози. Тільки твоя рука має право посіяти сім’я того дерева, яке стане оберегом Нарнії. Кинь яблуко на берег ріки, де земля найм’якіша.
Діґорі так і зробив. Усі так принишкли, що стукіт, із яким яблуко впало на землю, виразно пролунав у повітрі.
- Хороший кидок, - похвалив Аслан. - А тепер розпочнемо коронацію Франка, Короля Нарнії, та Гелен, Королеви Нарнії.
Тепер діти - вперше після повернення - звернули на подружжя увагу. Обидвоє були вбрані в химерні, але прекрасні строї. З їхніх плечей струмуючи, спадали розкішні мантії; мантію Короля підтримували чотири гноми, а Королеви - чотири наяди. Голови в обох були непокриті, але Гелен розпустила волосся, від чого, до речі, стала набагато гарнішою. Та не одяг і не волосся робили їх такими відмінними від себе колишніх. На їхніх обличчях сяяв якийсь новий вираз, особливо на лиці в Короля. Усю ту різкість, пронозливість, дратівливість, якої він набрався, будучи візницею в Лондоні, нібито змили з його обличчя, і тепер вільніше проглядали хоробрість і доброта, що його, взагалі-то, ніколи й не полишали. Може, то вплинуло повітря цього юного світу, може, розмови з Асланом, а може, все разом.
- Бий мене грім! - прошепотів Крилань до Поллі. - Мій колишній господар змінився не менше за мене. Боже, він тепер справжній володар.
- Так і є, але не дзижчи мені, будь ласка, на вухо, - сказала Поллі. - Просто жах як лоскітно.
- Тепер, - сказав Аслан, - хоч хтось дайте собі раду, будь ласка, з тією плутаниною, що ви наробили з деревами, й давайте подивимося, що ж там таке.
Роззирнувшись, Діґорі помітив, що в чотирьох дерев, які виросли тісно одне до одного, гілля переплуталося та позв’язувалося галуззям мало не у клітку. Слони своїми хоботами та гноми маленькими сокирками хутко розчистили зайвий хмиз. Усередині виявилися три речі. Одна - молоденьке деревце, що скидалося на золоте, друга - схоже деревце, але нібито зі срібла, а ось третьою була якась жалюгідна почвара в запацяному одязі, котра скоцюрбилася поміж тими деревцями.
- Святий Боже! - прошепотів Діґорі. - Дядько Ендрю!
Щоби все стало зрозуміло, нам варто повернутися трохи назад. Звірі, як ви пам’ятаєте, намагалися посадити й полити старого чаклуна. Коли ж поливання привело горопаху до тями, він виявив себе вщент мокрим, по стегна заритим у землю (яка стрімко перетворювалася на багно) й оточеним такою кількістю диких звірів, яка ніколи й у страшному сні йому не являлася. Отож не дивно, що він зайшовся в лементі й риданнях. У цьому були свої плюси, адже тепер усі (навіть Кабанчик) переконалися, що дядько Ендрю - то щось живе. Налякані істоти кинулися витягати його з землі (стан дядькових штанів, ясна річ, був тепер просто жахливий). Щойно вивільнивши ноги, дядечко спробував дременути, але його стримували міцні обійми слонового хобота. Усі погодилися, що дивовижну істоту треба зберігати в цілості доти, доки Аслан не знайде часу на неї поглянути й вирішити, що з нею робити. Тож звірі змайстрували довкола дядька щось на зразок плетеної клітки, а тоді
