- О, заткайся нарешті! - вигукнув бідака тим самим сиплим голосом. - Думаєш, я цього не розумію?! Але я... я пообіцяв.
- Ах, та ти ж не знав, яку даєш обіцянку! І ніхто тут не зможе стати тобі на заваді.
- Моїй мамі, - через силу вимовив Діґорі, - це б не сподобалося... вона суворо ставиться до обіцянок... і крадіжок... і всього такого. Вона б звеліла мені не робити цього... напевно... якби сама тут була...
- Але навіщо їй про це знати? - проговорила Відьма так солодко, як навряд чи зможе говорити людина із таким лютим лицем. - Ти просто не розкажеш їй, звідки взяв це яблуко. І батькові не розповіси. Ніхто в цілому твоєму світі не знатиме правди про цю історію. Погодься, тобі необов’язково забирати з собою цю дівчинку.
І отут Відьма припустилася фатальної помилки. Звісно, Діґорі знав, що Поллі може легко дістатися додому за допомогою власного кільця. Але ж Відьма не знала цього. Тож нице припущення, ніби він може просто покинути Поллі тут, вмить зробило всі її слова облудними й пустопорожніми. Навіть у розпалі неви- , мовної муки в голові йому несподівано проясніло, і хлопець промовив (зовсім іншим, набагато гучнішим голосом):
- Послухай, до чого ти все це ведеш? Чого це ти ні сіло ні впало так заопікувалася моєю матір’ю? Що тобі до цього? Що ти замислила?
- Молодчина, Діґ, - прошепотіла йому на вухо Поллі. - А тепер забираймося негайно.
Досі вона не наважувалася втрутитися у розмову, бо все ж таки не її мати лежала на
смертному одрі.
- Тоді вирушаймо, - сказав Діґорі, підсаджуючи Поллі на спину Криланеві та чимдуж видираючись сам. Кінь розпростер крила.
- Ну то й забирайтеся звідси, ідіоти! - вигукнула Відьма. - Згадай про мене, хлопчику, як лежатимеш старий і кволий перед лицем смерті, та згадай, як проґавив можливість бути вічно молодим! Такої нагоди більше не буде.
Вони були вже так високо, що Відьмин голос заледве долинав до них. Вона також не стала гаяти часу і витріщатися їм услід, а подалася схилом пагорбу на північ.
Вони вилетіли рано-вранці, а пригода в саду тривала не так вже й довго, тож діти погодилися, що мають усі шанси дістатися Нар- нії засвітла. На зворотному шляху Діґорі мовчав, і ніхто не наважувався першим до нього заговорити. Хлопцеві було дуже сумно, і подеколи прийняте рішення видавалося йому хибним, та потім у пам’яті зринали сльози в Асла- нових очах, і впевненість поверталася. Крилань невтомно летів увесь день. Вони рухалися вздовж річки на схід, крізь гори та понад лісистими дикими пагорбами, тоді понад величним водоспадом і вниз, вниз, до лісів Нарнії, затоплених тінню велетенського урвища. Нарешті, коли небо за спиною пе- редспаднево збагряніло, вони побачили велику юрму звірів на березі річки, а невдовзі, в центрі товариства - і самого Аслана. Крилань м’яко спікірував донизу, витягши всі чотири ноги, склав крила, загупав по землі легким чвалом та нарешті зупинився. Діти спустилися долу. Діґорі побачив, як звірі, гноми, сатири, німфи та інші істоти розступаються, даючи йому дорогу. Він підійшов до Аслана, простяг йому плід і сказав:
- Ось, я приніс вам яблуко, про яке ви просили, сер.
Розділ чотирнадцятий ЯК ПОСАДИЛИ ДЕРЕВО
