Хроніки Нарнії. Небіж чаклуна (Книга 1)

Увійди через браму - чи додому вертай,

Плід візьми не для себе - або не займай,

Адже той, хто, мов злодій, сюди продереться,

Знайде все, що бажає, - і вічний відчай.

- Плід візьми не для себе, - промимрив Діґорі собі під носа. - Ну, це саме те, що я й маю зробити. Вочевидь, їсти самому нічого не варто. Цікаво, що то за бридня в останньому рядку? Увійди через браму. Кому ж забагнеться дертися стінкою, якщо можна зайти у браму. Але ж як вона відчиняється?

Він притулив до брами долоню - і несподівано стулки розчахнулися, прочиняючись досередини без жодного звуку, без щонайменшого рипу в завісах.

Тепер, коли можна було бачити сад усередині, це місце здавалося ще приватнішим, аніж досі. Діґорі принишкло ступив за браму, роззираючись довкруж. У саду панувала невимовна тиша. Навіть фонтан, що бив поміж дерев, плюскотів майже нечутно. Тепер небесні пахощі огортали хлопця зусібіч. Це було чудове, але надто урочисте місце.

Діґорі миттю зрозумів, яке дерево йому потрібне. Почасти тому, що воно височіло в самісінькому центрі, почасти - через дивовижні сріблясті яблука, які рясно укривали гілля і скрізь розкидали своє власне світло, осяваючи тінисті закутки, яких не сягало сонце. Хлопець підійшов, зірвав одне яблуко та запхав до нагрудної кишені своєї курточки. Але перш ніж сховати, мимохіть подивився на чарівний плід та вдихнув його п’янкий аромат.

Було б краще, якби цього вдалося уникнути. Нестерпний голод і спрага навалилися на Діґорі, навіюючи пристрасне бажання хоч трішечки скуштувати того яблучка. Діґорі зир- нув на плід і знову поспіхом запхав у кишеню, але довкола заклично мерехтіли десятки інших. Хіба так уже погано скуштувати однень- ке? Зрештою, подумалося хлопцеві, напис на брамі може виявитися зовсім не суворим правило^А; а може, це просто порада, - хіба хтось зважає на поради? Та навіть якщо це правило - невже він порушить його, усього лише з’ївши яблучко? Він-то вже виконав умову взяти плід “не для себе”.

Гарячково міркуючи над цим, Діґорі поглянув угору, крізь гілля, на верхівку яблуні. Просто йому над головою на галузочці угніздився гарний птах. Я кажу “угніздився”, бо той не просто сидів, а дрімав, навіть майже спав. Його очі були примружені та скидалися на вузесенькі шпаринки. Птах був крупніший за орла, мав шафранове черевце, багряновий гребінець на голові та пурпурового хвоста.

“Це тільки доводить”, - полюбляв згодом казати Діґорі, переповідаючи свою пригоду, - “що в чарівних місцях забагато обережності не буває. Ніколи не знаєщ хто стежить за тобою.” Проте я гадаю, хлопець усе одно не взяв би яблуко для себе. Заповідь “Не вкради” в ті дні втовкмачувалася хлопчакам у голови куди міцніше, ніж нині. Натомість тепер ми ніколи не дізнаємося напевно. Діґорі вже розвернувся, щоби вийти з саду, але наостанок ще раз поглянув навкіл. І вжахнувся: він був не сам. Лише за кілька ярдів від нього стояла Відьма. Вона щойно викинула геть недогризок яблука, яке сама ж і з’їла. Сік того яблука був несподівано темним і залишив потворну пляму довкола Відьминого рота. Діґорі одразу здогадався, що вона залізла до саду через стіну Тепер було видно, що останній рядок вірша, про бажання та відчай, все ж таки мав сенс. Відьма виглядала ще могутнішою та пихатішою, ніж завжди, і навіть якоюсь переможною; проте її обличчя було мертвотно блідим, білим, наче сіль.

Усе це промайнуло в голові Діґорі за лічені секунди, а тоді хлопець щодуху чкурнув до брами; Відьма гайнула за ним. Щойно Діґорі вискочив назовні, важкі стулки самі собою затраснулися. Це дало йому перевагу, проте не надовго. Ще не встиг