водоспадиками понад червоним, синім, жовтим камінням, на якому витанцьовують сонячні зайчики? Це так само захопливо, як і купання в морі, а в чомусь, може, навіть ліпше. Звісно, вдягатися хлопцеві довелося, не витираючись, але воно було того варте. Коли він повернувся, Поллі також пішла поплавати; принаймні так вона сказала, хоч ми й знаємо, яка з Поллі плавчиха, тож краще утримаємося від зайвих запитань. Крилань також спустився до води, але не купався, а просто довго пив, а тоді обтрушував гриву й
радісно іржав.
Поллі та Діґорі взялися за цукеркове дерево. Плоди його були просто розкішні; вони мало нагадували іриски, були м’якші та ще й соковиті, але все ж таки щось від ірисок у цих фруктах було. Крилань також мав чудовий сніданок: він покуштував один з ірискових плодів і навіть вподобав його, але виголосив, що о цій годині надає перевагу травичці. Тоді малі так-сяк задерлися коневі на спину й продовжили свою вчорашню подорож. Сьогодні їхній шлях був навіть чудовнішим, ніж учора. Частково тому.'іїцо всі відпочили та були сьогодні свіженькі, частково завдяки сонечку, яке щойно виткнулося з-за обрію й світило їм у спину (а коли світло падає з-поза тебе, все довкола виглядає набагато кращим). Це була чарівна поїздка. Куди не глянь, всюди підносилися могутні засніжені гори. У долинах далеко внизу буяла зелень, а струмки, що текли з льодовиків до великої річки, були такими сліпучо- синіми, аж здавалося, ніби летиш над колекцією велетенських коштовностей. Діти нічого не мали б проти, якби ця частина подорожі тривала довше. Та мандрівники незабаром дружно зойкнули й навперебивки стали запитувати: “Що це? Що за пахощі? Звідки так напаює?”. Бо їх і справді оповило божественним ароматом, теплим і золотавим, немов пахощі всіх найвишуканіших фруктів та квітів упереміш.
- Запах лине з отієї долини з озером, - гукнув Крилань.
- Так і є, - погодився Діґорі. - Але погляньте! Он зелений пагорб, там, на дальньому березі озера. І подивіться, яка неймовірно синя вода.
- Це і є Місце, - захоплено видихнули всі троє.
Крилань став опускатися, накидаючи широкі кола. Крижані верхівки мовби здіймалися все вище й вище. Повітря щомиті наливалося теплом і солодкістю, воно було вже таким солодким, що на очі наверталися сльози. Тепер кінь поволі спускався, розпростерши крила на повний розмах, а його копита торкалися землі. Крутий зелений пагорб стрімко насувався, ще мить - і Крилань, дещо незграбно, приземлився біля його підніжжя. Діти скотилися вниз, м’яко беркицьнувшись на теплу, лагідну траву, і миттю схопилися на рівні, злегка відсапуючись.
Три чверті підйому лишилися позаду, і мандрівники негайно вирушили до верхівки. (Не думаю, що Крилань подужав би цей шлях, якби не балансував крилами, а подекуди - навіть допомагав собі легкимл помахами.) Верхівку пагорба оточувала висока стіна зеленого дерну. Всередині такою ж щільною стіною росли дерева. їхні гілки перегиналися назовні через дерен, і під набігами вітерцю листя виблискувало не тільки зеленню, а ще й сріблом та блакиттю. Діставшись верхівки, друзі обійшли мало не всю зелену стіну, перш ніж знайшли вхід - наглухо зачинену високу золоту браму, що виходила на схід.
Думаю, до цієї миті Поллі та Крилань вважали, що зможуть увійти досередини разом й Діґорі. Тепер вони збагнули, що так не буде. Навряд чи ви бачили колись місце, яке було би таким демонстративно приватним: із першого погляду було зрозуміло, що воно належить комусь, але не тобі. Тільки репаний дурень пхався би крізь браму, якби його не було послано сюди із важливою справою. Діґорі також ясно побачив, що ніхто не зможе увійти разом із ним. Він рушив до воріт сам.
Підійшовши поближче, Діґорі помітив напис, що сяяв на золоті срібними літерами; щось на кшталт:
