подорожі в небі, де єдиним звуком був посвист повітря під крилами коня, було справжньою насолодою чути весь цей затишний земний гомін: дзюркіт води у кам’янистому річищі чи порипування дерев під легеньким вітерцем. Теплі й втішні пахощі землі, трави, квітів, розмані- жених яскравим сонечком, струмували вгору, огортаючи
втомлених подорцжніх. Нарешті Крилань приземлився. Діґорі зісковзнув з коня та допоміг злізти Поллі. Як же приємно було обом нарешті розпружити затерплі ноги. Долина, куди
вони приземлилися, розкинулася в самому серці гірського хребта: довкола здіймалися
засніжені верхівки; одна сяяла рожево-червоним у променях спадню13.
- їсти хочеться, - поскаржився Діґорі.
- Ну то беріть та й напихайтеся на здоров’ячко, - радісно сказав Крилань, набиваючи соковитою травою повного рота. Тоді підняв голову, усе ще жуючи (обабіч морди з рота витикалися два жмутики трави, наче бакенбарди), і додав:
- Ну ж бо, ви, двоє. Ну що ви ото мов засватані. Тут на всіх вистачить.
- Але ж ми не можемо їсти траву, - пояснив Діґорі.
- М-м-м-м, гм-м-м-м, - задумливо промукав Крилань, силкуючись висловитися з повним ротом. - Ну... м-м-м... ніколи не знаєш напевно, доки не скуштуєш. Травичка тут, скажу вам, пречудова.
Поллі та Діґорі розгублено перезирнулися.
- Мені здається, хтось би мав подбати про нашу їжу, - пробуркотів Діґорі.
- Впевнений, Аслан подбав би, якби ви попросили, - сказав Крилань.
- А так йому було незрозуміло? - насупилася Поллі.
- Навіть сумніву нема, що зрозуміло, - відповів кінь. - Та в мене склалося враження, що йому до вподоби, коли його просять.
- Але що ж нам тепер робити? - вигукнув Діґорі.
- Їй-Бо, не знаю, - спохмурнів Крилань. - Хіба що скуштуйте все-таки трави. Може, вош краща, ніж ви думаєте.
- Не будь дурним, - скипіла Поллі, спересердя навіть тупнувши ногою. - Зрозуміло, що люди не можуть їсти траву, так само, як ти не їв би баранячої котлети!
- Заради Бога, тільки не починай про котлети, - застогнав Діґорі. - Від цього тільки гіршає.
Діґорі запропонував Поллі скористатися перснем та прихопити чогось поїсти з дому. Сам він цього зробити не міг, адже пообіцяв Асланові відправитися прямо до загадкового дерева, тож якщо він заявиться додому, що-небудь може не пустити його назад. Але Поллі різко відповіла, що нізащо його не полишить, і Діґорі погодився, що це дуже люб’язно з її боку.
