зробилося рівним та безтурботним.
- Віднесіть його вбік та покладіть, - наказав Аслан. - А тепер, гноми, похваліться своїм ковальським хистом! Викуйте-но корони для ваших Короля й Королеви.
Сила-силенна гномів ринула до Золотого Дерева. Ніхто не встиг і оком змигнути, а вони вже обібрали з нього все листя і відламали деякі гілочки. Тепер діти зрозуміли, що деревце не просто скидалося на золоте, а насправді було з найщирішого золота. Певна річ, воно зійшло з тих півсоверенів, що посипалися з кишень дядечка Ендрю, коли його тримали сторч головою; так само й срібне виросло з посіяних півкрон. Здається, просто нізвідки з’явилися купа хмизу на розпал, маленьке ковадло, молоточки, обценьки та ковальські міхи. За мить (ох і люблять же гноми своє ремесло!) вогонь уже палав, міхи гули, золото плавилося, а молоточки цокали. Двоє кротів, яких Аслан відіслав на розкопки ще вранці (а це ж у кротів найлюбіше заняття!), висипали гномам під ноги чималу пригорщу коштовного каміння. Під вправними пальцями крихітних ковалів потроху виокреслювалися дві корони: не важкі й потворні, як сучасні корони в Європі, а легкі, витончені, розкішно виплетені діадеми, які справді можна носити й від того виглядати гарнішим. Корону для Короля оздобили рубінами, а для Королеви - смарагдами.
Коли діадеми вистудили в ріці, Аслан звелів Еелен та Франкові прихилити перед ним коліна й одягнув на подружжя корони. Тоді сказав:
- Підведіться, Королю та Королево Нарнії, батько та матір багатьох королів, що владарюватимуть у Нарнії, в Арченландії та на Островах. Будьте справедливі, милосердні та хоробрі. Віднині ви благословенні.
І всі навперейми радісно заволали, загавкали, заіржали, засурмили та заплескали крилами, а королівська пара стояла з урочистим і трохи сором’язливим виглядом, але від тієї зніченості здавалася тільки шляхетнішою. Діґорі усе ще вигукував щось привітальне, коли почув, як глибокий Асланів голос десь поруч промовив:
- Дивіться!
Уся юрма наче по команді повернула голови, а тоді з кожних грудей вирвалося здивоване та захоплене зітхання. Трохи навіддалі гордо піднеслося над їхніми головами дерево, котрого раніше тут не було напевне. Воно мусило вирости нечутно, але гінко, як стяг шугає вгору флагштоком, напнутий міцною рукою. За метушнею коронації ніхто не помітив цього. Розлоге гілля відкидало радше світло, ніж тінь, а з-попід кожного листочка визирали, мов зірочки, сріблясті яблука. Але подих усім перехопило навіть не від цього видовища, а від аромату, який линув від чарівної яблуні. На якусь мить геть усі ні про що не могли й думати, крім як про ці неймовірні пахощі.
- Сине Адама, - сказав Аслан, - ти правильно посіяв сім’я. А ви, народ Нарнії, бережіть Дерево як зіницю ока, бо то є ваш Щит. Відьма, про яку я вже казав, утекла далеко на північ цього світу; тепер вона житиме там, і її темна магічна сила буде міцнішати. Та поки квітне це дерево, Нарнія їй не по зубах. Вона не підбереться до Дерева й на сотню миль, бо йогс пахощі для вас - радість, життя і благодать, а для неї - смерть, жах та відчай.
Усі зачудовано розглядали Дерево, коли раптом Лев мотнув головою (з гриви неначе злетіли золоті жаринки) та вп’явся очима в малих.
- Що таке, діти? - запитав Аслан, бо ті саме шепотілися й турляли одне одного ліктями.
- О... Аслане, сер, - спалахнув на виду Діґорі, - я зовсім забув вам оповісти. Відьма вже з’їла одне яблуко, таке саме, з якого виросло наше дерево.
