— Гарна фраза,—- гірко всміхнулася вона, і від цих слів, що прорвалися крізь струпи болю, у Діка стислося серце.
— Нам дуже хотілося б докопатися причин, що при-« вели вас сюди,—почав він, але вона його перебила:
— Моє перебування тут символічне. Я гадала, ви зрозумієте, що саме воно символізує.
— Ви хворі,— вихопилось у нього.
— Я була близька до відкриття. Що мало відкритися мені?
— Ще тяжча недуга.
— І тільки?
— І тільки.— Йому гидко було брехати, але в даному разі цю величезну проблему можна було звузити лише до брехні.— Вам відкрився б тільки ще більший морок і безлад. Я не питатиму вам лекцій, ми надто добре знаємо, які тяжкі муки ви терпите. Але тільки повернувшись думкою до буденних речей, до буденних справ, хоч би якими дріб’язковими й нікчемними вони здавалися, ви можете відновити рівновагу. А тоді — будь ласка, міркуйте собі знову про...
Він затнувся, не бажаючи говорити того, чим мав би закінчити: «...про межі свідомості». Ці межі, дослідником яких є кожен справжній 'митець, назавжди стали для неї забороненою зоною. Надто тендітна і вразлива, позначена печаттю виродження, вона, можливо, кінець кінцем зуміє знайти заспокоєння в якому-небудь тихому містицизмі. А пізнання меж — для тих, хто має домішку здорової селянської крові, хто має широкі стегна й великі ступні, хто будь-які випробування тіла й духу може прийняти так, як приймає хліб і сіль.
«...не для вас,— мало не промовив він уголос.— Ви надто слабкі для такої ризикованої гри».
І все-таки вона, в страхітливій величі свого болю, викликала в Діка нездоланний, майже фізичний потяг, йому хотілося взяти її на руки й пригорнути до себе, як віл не раз пригортав Ніколь, "він з ніжністю думав навіть про її помилки, бо вони були невід’ємною частиною її єства. Помаранчеве світло, що соталося крізь опущені штори, нерухоме, як мумія, тіло на ліжку, пляма обличчя, голос, що волав з безодні страждань, не знаходячи живого відгуку...
Коли він підвівся, сльози, мов потік лави, ринули в її пов’язку.
— В цьому має бути якийсь сенс,— прошепотіла вона.— Таке не може спіткати людину безпричинно.
Дік нахилився й поцілував її в чоло.
•— Нам усім треба бути розважливими,—сказав він.
Вийшовши, він послав до неї доглядальницю. Він мав. відвідати ще кількох хворих, і на черзі була тепер п’ятнадцятирічна американка, вихована за принципом, що дитині все дозволено; його щойно повідомили, що вона обстригла собі волосся манікюрними ножницями. Випадок був майже безнадійний — спадковий невроз, обтяже- ний неправильним вихованням. її батько, людина цілком нормальна й сумлінна, намагався всіляко боронити своє нервове потомство від життєвих знегод, а домігся тільки того, що діти виросли зовсім непристосованими до будь- яких несподіванок, що їх на кожному кроці підкидає нам життя. Наперед знаючи, що його слова будуть для неї пустим звуком, Дік сказав їй тільки:
