— Гелен, будь ласка, не роби більше нічого, не порадившися з медсестрою. Обіцяєш?
Але чого варта обіцянка душевнохворої людини?
Потім Дік зайшов до хирлявого емігранта-кавказця, надійно сповитого в щось, схоже на гамак, який раз у раз занурювали в теплу ванну. У сусідній палаті перебували три дочки португальського генерала, хворі на майже непомітно прогресуючий парез. Останнім у цьому обході був хворий психіатр. Кілька хвилин Дік запевняв його, що він одужує, явно одужує, а той жадібно слухав, не зводячи очей з його обличчя, бо надія, яку він черпав з голосу доктора Дайвера, була останньою ниточкою, що зв’язувала його з реальним світом.
Після обходу Дік звільнив з роботи ледачого санітара,— а там надійшов час другого сніданку.
XV
Спільні трапези з хворими завжди гнітили Діка. Певна річ, мешканці «Шипшини» та «Буків» участі в них не брали, і на перший погляд могло видатися, ніби за столом зібралося звичайнісіньке товариство, якби не меланхолійна атмосфера, що панувала в їдальні. Присутні тут лікарі підтримували розмову, але пацієнти їли мовчки, втупившись очима в тарілку,— так, наче встигли на цей час втомитися чи погано почувалися на людях.
Після сніданку Дік повернувся додому. Ніколь сиділа у вітальні. Коли він увійшов, вона якось дивно глянула на нього й простягла йому папірець.
— Прочитай це.
Дік розгорнув папірець. Це був лист від пацієнтки, яка недавно і, як попереджали її лікарі, передчасно виписалася з клініки. В листі вона недвозначно звинувачувала доктора Дайвера в тому, що він звів її дочку, яка перебувала в клініці при ній під час загострення хвороби. Безперечно, місіс Дайвер, говорилося на закінчення, буде цікаво про це довідатися й зрозуміти, «що являє собою її чоловік».
Дік ще раз перечитав лист. Хоч він був написаний чіткою й лаконічною мовою, ясно було, що двторка його — ненормальна. Тільки один раз Дік і дівчина, про яку йшлося — маленька кокетлива брюнетка,— були разом не на людях — на прохання дівчини він підвіз її на своїй машині до Цюріха, а ввечері привіз назад. На прощання він поцілував її, майже поблажливо, не надаючи цьому поцілункові ніякого значення. Вона робила потім спроби продовжити флірт, але він лишився байдужим. Після цього, а може, і через це, дівчина перейнялася неприязню до нього й незабаром забрала матір із лікарні.
— Це лист божевільної,— сказав він.— Я на ту дівчину не звертав уваги. Вона мені не подобалася.
— Так, я намагалася переконати себе в цьому,—сказала Ніколь.
— Невже ти хоч на мить повірила?..
— Я весь час переконувала себе...
Дік сів коло неї й докірливо промовив:
— Це ж безглуздо. Лист написала душевнохвора.
— Я сама була душевнохворою.
