Він підвівся й заговорив іншим, владним тоном:
— Ну годі, облиш ці дурниці, Ніколь. Клич дітей — і їдьмо.
Дік вів машину понад озером, шосе оббігало кожну бухточку, сонячне проміння й відблиски води заломлювалися на вітровому склі і зникали, коли машина пірнала в зелені тунелі під кронами дерев. Це був власний автомобіль Діка, «рено», такий маленький, що пасажири просто височіли в ньому — крім дітей, які сиділи позаду; їхня мадмуазель стирчала над ними, мов щогла. Вони давно вже вивчили кончен кілометр цього шляху,— знали, де запахне глицею, а де здійметься чорна хмара диму над димарем. Полудневе сонце — кругле обличчя з примруженими очима — нещадно пекло дитячі брилики.
Ніколь мовчала; Діка непокоїв її погляд-—застиглий, втуплений в одну точку. Він часто почував себе самотнім біля неї, і не раз вона втомлювала його потоками інтимних звірянь, що призначалися виключно для його вух: «У мене буває таке,— а іноді я почуваю себе так...» Але сьогодні він хотів би, щоб вона торохтіла без упину й бодай на мить дозволила йому зазирнути в її думки. Найгірше було, коли вона отак замикалася в собі.
У Цузі мадмуазель вийшла, а Дайвери, які хотіли потрапити на Агірський ярмарок, поїхали далі, повз цілий звіринець величезних парових котків, що звільняли їм дорогу. На стоянці Дік зупинив машину і вийшов. Ніколь, однак, не рухалась і тільки дивилася на нього.
— Виходь, люба,— сказав він.
її уста раптом розтулилися в страшній, зловісній посмішці. Хоч у нього й похололо на серці, він удав, ніби нічого не помітив, і повторив:
— Виходь, бо діти не можуть вийти.
— О, я вийду,-— сказала вона, вихопивши ці слова з якогось сюжету, що снувався в її голові в уже незбагненному для нього напрямку.— Будь певен, я вийду...
— То виходь.
Вона вийшла, відвернувшись, але та посмішка, глумлива й відчужена, не сходила з її обличчя. Лише коли Ланьє вп’яте чи вшосте звернувся до неї, вона зрозуміла, що дивиться лялькову виставу, й спромоглась якось зосередити на ній увагу.
Дік спробував обміркувати становище. Двоїстість його ставлення до неї — як чоловіка й як психіатра — паралізувала його енергію. За ці шість років Ніколь уже кілька разів присипляла його пильність, збивала з правильного шляху, то викликаючи в ньому жалість, то обеззброюючи грою уяви, яскравої й калейдоскопічної; і аж потім, отямившись після власного нервового напруження, він усвідомлював, що вона виявлялася сильнішою за нього.
Діти засперечалися, той чи не той це Полішинель, якого вони бачили минулого року в Канні, а коли суперечку було владнано, всі четверо рушили далі між ярмарковими спорудами. Високі чепці, оксамитові керсетки, яскраві збористі спідниці мешканок різних кантонів немовби блякли на тлі розмальованих блакитними й оранжевими фарбами яток і фургонів. Десь гугнявила катеринка й гупав бубон.
Раптом Ніколь кинулася бігти; це сталося так несподівано, що Дік спохопився тільки тоді, коли її жовта сукня вже миготіла в натовпі попереду — вохряний сті- бок на шві між дійсністю й кошмаром. Він кинувся за нею; вона тікала потайки, і
