Вони сіли за столик, в очах її чорніла безодня підозри,
і вона раз у раз проводила рукою перед обличчям, наче щось заважало їй бачити.
— Я хочу випити, замов мені коньяку.
— Коньяку тобі не можна, якщо хочеш, можу взяти пива.
— Чому це не можна коньяку?
— Не можна — і край. А тепер послухай: ніякої дівчини не було, це галюцинація, ти знаєш таке слово?
— Ти завжди кажеш «галюцинація», коли я бачу те, що ти хотів би від мене приховати.
У нього вже виникло почуття провини, як буває після кошмарного сну: тебе звинувачували в злочині, й ти вже ладен був зізнатися, та ось прокинувся й розумієш, що ніякого злочину не робив, але почуття провини лишається. Він одвів очі.
— Я полишив дітей на якусь циганку. Треба їх забрати.
— Слухай, кого ти із себе удаєш? — не вгавала вона.— Свенгалі? 24
Ще чверть години тому це була сім’я. Тепер, коли вона сиділа, затиснута в куток його плечем — мимо його волі невблаганно твердим,— він думав про те, що всі вони, дорослі й діти,— жертви нещасливого випадку.
— Зараз ми поїдемо додому.
— Додому! — Від розпачу голос її зірвався на високій ноті.— Щоб сидіти й відчувати, як ми гниємо, й знаходити зотлілий прах дітей у кожній скриньці? Яка гидота!
Майже з полегкістю він побачив, що цей зойк знесилив її, і тієї самої миті Ніколь відчула своїми оголеними нервами його відчуженість. Обличчя її полагіднішало, і вона благально попросила:
— Допоможи мені, Діку, допоможи мені!
Хвиля страждання затопила його. Жахливо, що така прекрасна вежа не може стояти без підпори, а підпорою мусить бути він. У певному розумінні це було правильно — чоловік і є підпора й ідея, основа й логарифм. Але Дік і Ніколь стали, по суті, рівні і єдині; він і вона не доповнювали й не продовжували одне одного; вона була водночас і Діком, увійшла в його плоть і кров. Він не міг збоку спостерігати, як розпадається її особа,— це був розпад і його власного «я». Його інтуїція підказувала йому: тільки ніжність і співчуття! Але зробити він міг тільки те, що диктувала сучасна методика: сьогодні ж він викличе з Цюріха медичну сестру й віддасть Ніколь під її опіку.
— Адже ти можеш мені допомогти.
Знову ця безпорадна, дитяча наполегливість... Він рвучко підвівся.
— Ти допомагав мені раніше, то невже тепер не можеш?
