Він рушив на Діка, неначе збираючись ударити його.
— Поспіх?! Та нам давно вже треба було б виїхати звідси, і не тільки нам,— почав він і зупинився, щоб звести дух.— Давно вже треба було б, докторе Дайвер. Давно.
— Може, зайдемо до мого кабінету? — запропонував Дік.
— Ні, дякую! Ми й тут можемо поговорити! Я й тут можу вам сказати, що не бажаю більше мати справи ні з вами, ні з вашим закладом.— Він посварився на Діка пальцем.— Я оцьому лікареві так і сказав. Ми тільки даремно витратили гроші й час.
Доктор Ладіслау лише здригнувся на знак слабкого протесту. Дік ніколи не відчував до Ладіслау особливої приязні. Спромігшись відвести розлюченого австралійця на стежку, що вела до адміністративного корпусу, він знову запропонував йому зайти до кабінету, але той похитав головою.
— Все це через вас, докторе Дайвер, саме через вас. Я звернувся до доктора Ладіслау, бо вас ніде не могли знайти, а доктор Грегоровіус повернеться тільки надвечір, а я чекати не маю наміру. Ні, сер! Я і хвилини тут більше не затримаюся після того, що почув від свого сина.
Він грізно підступив до Діка, і той вивільнив руки на випадок, якщо треба буде зустріти його кулаком.
— Мій син лікується тут від алкоголізму, ми приходимо до нього', і що ж він нам каже? Що від вас тхне горілкою! Горілкою! — Він гучно потяг носом, принюхуючись, але нічого, видно, не вчув.— І Ван-Кон чув цей запах не один раз, а двічі, двічі! Ми з жінкою зроду чарки в руках не тримали. Ми привозимо до вас сина, доручаємо вам вилікувати його, а ви на нього двічі за один місяць дихаєте горілкою! І це, по-вашому, зветься лікуванням?
Дік завагався: від містера Морріса можна було чекати, видно, чого завгодно — аж до скандалу на центральній алеї клініки.
— Зрештою, містере Морріс, не можна ж вимагати, щоб люди відмовлялися від своїх звичок тільки через те, що ваш син...
— Але ж ви лікар, хай вам чорт! — вибухнув Морріс.— Коли роботяга жлуктить пиво — це його собаче діло, але щоб той, хто має лікувати інших...
— Ну, це вже занадто. Ми прийняли вашого сина як хворого на клептоманію.
— А чому він захворів на ту клептоманію? — голос його вже зірвався на крик.— Бо пив, упивався до нестями — вам це щось говорить чи ні? Мій рідний дядько через це до шибениці докотився, ясно? А тепер що виходить? Я віддаю сина в лікарню, а там від лікаря тхне горілкою!
— Я змушений просити вас залишити територію клініки.
— «Просити»! Та вважайте, що мене вже тут немає!
— Якби ви були трохи стриманіші, ми могли б ознайомити вас із тими результатами, яких нам вдалося на цей час досягти. Певна річ, за даних обставин ми змушені відмовитися від подальшого лікування вашого сина..,
— І ви ще смієте говорити мені про стриманість?!
