— Але ж я не встигну тоді на місцевий поїзд,— запротестувала Ніколь.— І спізнюся на цюріхський, що відходить о третій! Якщо мій батько при смерті, я мушу...— Вона урвала фразу, не наважуючись висловити те, що думала.— Я повинна їхати. І мені треба бігти, інакше я спізнюся.— Вона й справді вже бігла туди, де стояли пласкі вагончики і паровоз, пахкаючи, увінчував клубами пари голий схил. Біжучи, вона озирнулася й крикнула через члече: — Якщо будете говорити з Діком, скажіть — я виїхала!
...Дік сидів у себе й читав «Нью-Йорк геральд», коли до номера вбігла схожа на ластівку черниця — і водночас задзвонив телефон.
— Умер? — з надією в голосі спитав Дікг
— Monsieur, il est parti — він зник!
— Comment? 1
— Il est parti — і камердинер його зник, і всі речі.
Це було неймовірно. Щоб людина в такому стані встала й пішла!
Він узяв телефонну трубку; дзвонив Франц.
— Нащо ж ви сказали Ніколь! — обурився Дік.
— На жаль, це Кете виявила таку нерозважливість.
— Передусім винен, звичайно, я. Жінкам ніколи не можна розповідати щось передчасно. Ну гаразд, я зустріну її на вокзалі... Послухайте, Франце, сталася неймовірна річ — старий раптом устав і пішов...
— Під що? Я не зрозумів вас.
— Не — під що, а пі-шов. Я кажу, старий Уоррен пішов.
— А що ж тут такого?
— Він був у стані тяжкого колапсу... помирав, розумієте? І раптом устав і подався геть... Напевне — назад, до Чікаго... Не знаю, до мене прибігла його доглядальниця... не знаю, Франце, я сам оце щойно почув про це... подзвоніть мені пізніше.
Майже дві години Дік витратив на те, щоб з’ясувати обставини втечі Уоррена. Скориставшись з тих кільканадцяти хвилин, коли денна доглядальниця пішла, а нічна ще не з’явилася, хворий зійшов до бару, де квапливо проковтнув чотири порції віскі, розрахувався за готель тисячодоларовим банкнотом, звелівши решту переказати поштою, і відбув — слід гадати, до Америки. В останню хвилину Дік і Данже помчали на вокзал, сподіваючись наздогнати його там, але призвело це тільки до того, що Дік розминувся з Ніколь. Він зустрів її вже у вестибюлі готелю — вона мала втомлений вигляд, і в Діка тривожно тьохнуло серце, коли він побачив її стулені в тонку лінію уста.
— Як батько? — спитала вона.
— Набагато краще. Видно, він мав ще добрячий запас життєвих сил.— Дік повагався, зважуючи можливий ефект новини.— Уявляєш собі: він устав і поїхав геть!
