— Йдеться про Ніколь. Тут, у Лозанні, вмирає її батько. Скажіть це Францові, додайте, що справа термінова, і попросіть, щоб подзвонив до мене звідти.
— Гаразд.
— Скажіть, що з третьої до п’ятої, і з сьомої до восьмої я буду в своєму номері, а пізніше мене можна буде знайти в ресторані.
Зосередивши увагу на цих деталях, він забув попередити Кете, щоб вона нічого не казала Ніколь. А коли згадав про це, їх уже роз’єднали. Лишалося сподіватись, що Кете здогадається сама.
...Кете і не думала розповідати Ніколь про цю розмову, поки поїзд віз її безлюдним схилом, порослим дикими квітами, що колихалися під несподіваними поривами вітру. Тут, у горах, клініка мала базу, куди хворих вивозили на лижні прогулянки взимку й недалекі альпіністські походи навесні. Зійшовши з поїзда, Кете відразу побачила Ніколь — та керувала якоюсь веселою грою своїх дітей. Підійшовши до неї, Кете лагідно поклала їй руку на плече і сказала:
— Як ви гарно вправляєтеся з дітьми, вам треба було б улітку навчити їх плавати.
Розпалена грою, Ніколь несамохіть, майже грубо смикнула плечем. Рука Кете зависла в повітрі, і ту ж мить вона дала волю словам:
— Ви що, злякалися, що я хочу вас обняти? — гостро спитала вона.— Помиляєтеся — якби не дзвінок від Ді- ка, якби не ця сумна звістка...
— З Діком щось сталося?
Кете зрозуміла свою помилку, але було, вже пізно; на панічні запитання Ніколь: «Ви сказали — сумна звістка. Що з ним сталося? Що з ним сталося?» — вона відповідала тільки:
— Нічого. Нічого не сталося. Мені треба поговорити з Францом.
— Скажіть мені правду, що з ним?
Обличчя Ніколь пополотніло від жаху, малі Дайвери, які все чули, теж злякано завмерли. І Кете здалася:
— Ваш батько захворів у Лозанні. Дік хоче порадитися з Францом.
— Тяжко захворів?
Саме в цю мить підійшов Франц, по-лікарському лагідний і уважливий. Зраділа Кете переклала решту тягаря на нього, але шкоду вже було заподіяно.
— Я їду до Лозанни,— оголосила Ніколь.
— Навіщо ж отак зразу, не подумавши,— сказав Франц.— Заждіть, поки я поговорю по телефону з Діком.
