— Які ви всі нудні,— сказав Дік.
— Але ж крім нас нікого* й немає! — вигукнула Мері.— Якщо вам не до вподоби порядні люди, зв’яжіться з непорядними — і я подивлюсь, якої ви заспіваєте! Всі люди хочуть,одного — втішатися життям, і, заважаючи їм, ви самого себе обкрадаєте, плюєте в криницю, з якої пили.
— А була така криниця? — спитав він.
Мері тепер втішалася розмовою, хоча й не усвідомлю* вала того — адже вона сіла з ним за столик тільки зі страху. Дік запропонував їй випити, але вона знову відмовилася й повела далі:
— А звідки все це береться? Тільки із звички потурати власним вадам. Але я не можу байдуже дивитися на такі речі після Ейба — після того, як на моїх очах гарна людина спилася до смерті...
Зі сходів збігла по-театральному безтурботна леді Керолайн Сіблі-Бірс.
Дік почувався чудово — він випередив час і перебував у тому стані, якого звичайно досягають наприкінці доброго обіду, але це поки що виявлялося тільки в доброму, приємному, лагідному ставленні до Мері. Його очі, в цю хвилину ясні, як у дитини, просили співчуття, і він уже відчував давню потребу переконати співрозмовницю в тому, що в світі існують лише він і вона — останній живий чоловік і остання жива жінка.
...Тоді йому не треба буде дивитися на ті дві інші постаті, чоловіка й жінки, карбовані на тлі неба...
* — Правда ж, я вам колись подобався? — спитав він.
— Подобався! Я була закохана у вас. Всі були закохані у вас. Ви б тільки пальцем кивнули — будь-яка жінка пішла б за вами...
— Між нами завжди існувало щось більше, ніж просто приязні почуття.
Вона зразу ж схопила принаду.
— Справді?
— Завжди. Я знав, як вам тяжко, й захоплювався вашою мужністю.— Діка вже брав сміх, і він відчував, що довго стримувати його не зможе.
— Я весь час догадувалася, що ви розумієте мене краще, ніж будь-хто,— захоплено сказала Мері.— Розумієте по- справжньому. Може, через те я й почала боятися вас після того, як наші взаємини зіпсувалися.
Очі його всміхалися й тепло, й лагідно, наче виказуючи затаєне почуття. Два погляди зустрілися, і вона віддалася йому очима, і він узяв її... Але внутрішній сміх звучав у ньому вже так голосно, що, здавалося, Мері от-от почує,— і Дік вимкнув світло, і вони знов опинилися під сонцем Рів’ери.
— Мені вже час іти,— сказав він, підводячись і злегка заточуючись; гарне самопочуття зникло, кров повільно й
тяжко пульсувала в скронях. Він підніс праву руку і з висоти тераси поблагословив пляж широким папським хрестом. З- під кількох парасолів визирнули здивовані обличчя.
