письменника Бадда Шульберга, «було оглушене вибухами, хоч і не побуцало на фронті».
Твори представників «утраченого покоління» були досить різноманітні, і тому їх слід розглядати не як єдиний літературний напрям, а лише як певну єдність умонастрою, що була зумовлена подібністю життєвого шляху, крахом духовних ідеалів та ілюзій, на зміну яким прийшли розчарування і спустошеність. Але саме книжки письмен-
ників «утраченого покоління» багато в чому визначили шляхи розвитку літератури США у 20-і роки.
Після великого успіху, який здобув роман «По цей бік раю», до Фіцджеральда прийшли слава і гроші. «Світський» спосіб життя молодого письменника та його дружини Зельди вимагав великих витрат, і Фіцджеральд пише часто не гідні його таланту «розважальні» оповідання для комерційних видань (наприклад, для «Сатердей івнінг пост»). Таким творам Фіцджеральда не були притаманні оригінальність, драматизм дії, тонкий психологічний аналіз, характерні для найкращих новел письменника. Проте, незважаючи на цю данину буржуазній комерційній системі, аж ніяк не «розважальні» оповідання визначили творчий поступ письменника у 20-х роках.
Його другий роман — «Прекрасні і прокляті» (1922)—Теодор Драйзер називав поряд з «Головною вулицею» Сінклера Льюїса як приклад твору, що розкриває суть американської псевдодемокра- тії, а третій роман Фіцджеральда — «Великий Гетсбі» (1925)—став одним з найвищих досягнень американської літератури XX століття.
У цьому творі Фіцджеральд розвінчує «американську мрію» — один з найпоширеніших буржуазних соціально-етичних міфів, за яким навіть хлопчик-газетяр може нібито досягти суспільних вершин завдяки самій лише заповзятливості, чесності і працьовитості. Та міф цей лишається міфом. Звідси й трагічний характер найзначніших творів Скотта Фіцджеральда. Головні герої його романів потрапляють у «вище» товариство, але на всіх них чекає, на перший погляд, випадковий, несподіваний, а насправді — логічний крах/ Ці ?ерої неспроможні вижити в середовищі, закони якого вступають у кричущу суперечність з їхніми кращими рисами. Вони не стоїки, як хеміи- гуеївські персонажі, але з останніми спільне в них — неприкаяність, «утраченість». У героїв Фіцджеральда немає і такої життєвої сили, як у фолкиерівських, та все ж подібність знаходимо й тут, і визначається вона в одних випадках здатністю до всепоглинаючого почуття, а в інших — намаганням залишитися вірним собі самому, відстояти свою людську гідність.
У кращих творах Фіцджеральда часто спостерігається притаманна романтикам полярність головних образів: Гетсбі — Б’юкенен («Великий Гетсбі»)' Дайвер — Барбан («Ніч лагідна»), навіть, до певної міри, Стар — Брейді («Останній магнат»), але дуже рідко, за винятком тільки образів — символів конкретного зла, автор малює героя однією фарбою. Як правило, головні персонажі поєднують у собі різні, часом протилежні якості, і тому в кожному з них точиться складна внутрішня боротьба між слабкістю і силою, вразливістю і жорстокістю, нерозбірливістю у засобах і делікатністю. Вони позначені особливим духовним неблагополуччям, внутрішньою полярністю. Буржуазний спосіб життя не може задовольнити їхніх духовних потреб.
Здавалося б, Клайд ГрІффітс з роману Т. Драйзера «Американська трагедія» (1925) аж ніяк не схожий на «великого» Гетсбі. Але у них є і спільні риси: передусім обидва герої вірять у досягнення успіху за рецептами горезвісної «американської мрії». Тому трагедія, що спіткала як героя Драйзера, так і героя Фіцджеральда, має одне й те саме соціальне підгрунтя. Щоправда у Драйзера переважає саме соціальний аспект проблеми, а у Фіцджеральда — морально- етичний. Драйзер категорично відкидає постулат «американської мрії» про те, що досягти багатства чесним шляхом може кожний член буржуазного суспільства, а Фіцджеральд спростовує віру, ніби багатство є запорукою щастя.
Фіцджеральд не ідеалізує свого героя — «велич» багатія-бутлегера, власне, наближає Гетсбі до його антипода — Тома Б’юкенена, але велике кохання підносить Гетсбі, і він стає найпривабливішим героєм роману поряд з оповідачем — Ніком Каррауеєм. Якщо на початку твору Нік, безперечно, ближчий до Б’юкененів (принаймні, до Дейзі), то в міру розвитку подій, і особливо у фіналі, він віддаляється від середовища, яке стало тепер для нього чужим, водночас переймаючись дедалі більшою приязню до Гетсбі.
